10 (2)

– Гвінні та Блекі? – одразу пожвавилась я. – звісно! Северине, ти як, нормально з собаками?

– Згадай, де я живу, – він всміхнувся. – У нас на районі або ти нормально з собаками, причому будь-якими, бажано з бродячими і навіть зі скаженими також, або у тебе будуть великі проблеми. І великі дірки на штанях, бо тебе покусають.

– Ой, жах який, – я не стримала тремтіння. – Ні, Гвінні та Блекі хороші, вони не стануть тебе кусати!

– Тільки трішечки потягають по всіх калюжах… – впівголоса докинула Лілія.

Северин здивувався.

– По калюжах?

– Ще й вчора дощ був… Коротше, коли забрьохаєтесь у грязюці і настане час мити Гвіневру, не забудьте помити і себе, – підморгнула мачуха. – Женю, де живе дядько Кирило, ти в курсі. Гарного вам дня!

…До будинку сім’ї Метельських від нас було недалеко. Ми частенько ходили одне до одного в гості, і я щиро любила дядька Кирила і його дружину, Роксану. Тим паче, Роксанина мама була моєю наставницею-художницею, поставила мені техніку та переконала, що не потрібно припиняти творити, щойно зробиш крок у «серйозне доросле життя».

Хоч я і досі сумнівалась, чи впораюсь, чи зможу бути художницею, коли на мене впадуть клопоти з бізнесом, зі спадком. Поки що Ліля та Вадим все брали на себе, але ж це не може тривати вічно. Мені теж доведеться долучитися…

– Чого ти посумнішала? – Северин одразу помітив зміну мого настрою. – Щось трапилось? Вся аж згасла на рівному місці.

– Та я… – пояснювати, що не так, виявилось насправді трохи соромно. – Сміятися будеш, але я засумувала, що маю свій спадок.

– Сміятися не буду, – пообіцяв Северин, торкаючись обережно моєї руки. – Але спитаю, чому? Зазвичай наявності спадку радіють.

– Ну, так, це приємно – мати великі гроші, але це і велика відповідальність. Вони ж не просто десь лежать, це бізнес, долі людей, яким треба потім сім’ї годувати, тому не можна наприймати мільйон неправильних рішень, а потім просто сказати «вибачте». Відповідальна керівниця мусить дбати про тих, хто їй довірився… Чому ти так на мене дивишся, Северине?

– Хочу поглядом сказати, що ти чудова, Женю, – розплився він у широкій усмішці. – І дуже відповідальна. Я впевнений, що все ти зможеш.

– Ліля теж так каже. От тільки я сама в себе не надто вірю.

– А треба! – Северин спинився та обійняв мене за талію, пригортаючи ближче. – Ти все зможеш і з усім впораєшся.

Від його підтримки стало спокійніше і тепліше на душі. Я не втрималась і від вдячності поцілувала Северина у щоку, а тоді вислизнула з теплих обіймів і перша помчала до будинку Метельських, аби не треба було пояснювати, чому так на все реагую.

Северин точно вважатиме мене дивною. Але він спробував зрозуміти, що я відчуваю! Всі інші хлопці, коли я намагалась ділитися сокровенним, просто не розуміли, в чому ж проблема. Знайшла на що жалітися, на тиск очікувань від власного майбутнього.

На щастя, я дуже скоро викинула з голови всі зайві думки, бо варто було переступити поріг і опинитися на подвір’ї Метельських, як до мене з усіх ніг кинулась Гвіневра, самоїдочка, більше схожа на пухнасту білу хмаринку.

Вона облизала мої руки, потім помітила нову жертву, Северина, підскочила до нього, грайливо махаючи хвостом, і спробувала підстрибнути.

– Отже… Що вона хоче щоб я зробив? – ніяково поцікавився хлопець, коли собака не дала йому проходу і гучно загавкала.

– Візьми її на ручки.

– Серйозно? Вона ж мене не знає!

– У Гвінні гарна собача інтуїція, – запевнила я Северина і не помилилась.

Варто було йому нахилитися до собаки та простягнути руки, як та застрибнула в обійми, вклала мордочку на плече і видала вдоволений, переможний клич. Уже озиваючись на нього, до нас почвалав Блеккі, поважний ротвейлер.

– Його теж на руки? – поцікавився Северин, позираючи на пса. – Привіт, красеню.

– Гав! – Блеккі сів на поважній відстані, показуючи, що долю своєї пухнастої подружки повторювати не бажає, йому не подобається, коли його носять на руках.

– О, ви прийшли! – з будинку вискочив дядько Кирило. – Привіт, Женю. М-м-м, юначе?..

– Северин. Пробачте, я не можу простягнути вам руку, – зніяковів мій хлопець, – бо у мене трошки вони зайняті…

Гвінні угукнула і, озирнувшись на хазяїна, продемонструвала йому язик. Це, звісно, для собак природно, але я не сумнівалась, що Гвіневра так дражниться.

Слідом за Кирилом з будинку вискочила і Роксана, тримаючи їх донечку за руку. Маргарита, маленька татова принцеса, миттю помчала до батька, а Блеккі побіг до своєї хазяйки. Дочекавшись, доки його поцілують, пес знову поважно всівся, а сама ж Роксана обійняла мене та позирнула на Северина.

– Привіт, – всміхнулась вона. – Мене звати Роксана, а ви Северин, правильно?

– Ага, – кивнув Кирило, – той самий Женьчин наречений.