9 (3)

Ми з Женею дозволили одне одному помовчати хвилини зо три, просто насолодитися тим, що стоїмо поруч, можемо обмінюватися короткими, швидкими доторками і важкими, тягучими поглядами, які, певне, багато означають, тільки поки що неможливо розібрати, що саме. Але ось так стовбичити посеред лікарні було все ж неправильно, і на нас чекали. Я знав, що Юлька за кілька хвилин уже спробує оголосити нас у розшук, і не здивуюсь, якщо моє ім’я пролунає з гучномовця.

Коли я сказав про це Євгенії, вона розсміялась.

– Але ж зараз ніч, не можна будити пацієнтів!

– Коли б то спиняло мою кузину… Ти собі не уявляєш, що таке Юля, який це вихор, – закотив очі я. – Ні, давай краще так не ризикувати. Ходімо назад, чаювати.

– Ходімо, – згодилась Женя і притулила долоні до почервонілих щік. – Я сильно зашарілась?

– Трішки. Це можна списати на природний рум’янець.

– Вибач, що повелась, як ревнива ідіотка.

– Вибач, що не попередив про те, що маю кузину, – хитнув головою я. – І не показав фотки Максика. Ну, пішли. Зараз Юля продемонструє тобі справжній фотосет…

В ординаторській на нас справді чекали. Поняття не маю, де кузина знайшла ковбасу, сир та хліб, але на тарілках вже красувалась акуратна нарізка, а в чашках парував чай.

– Це чисті, – з порогу запевнила Юля Євгенію. – У нас тут лікарня, а не якийсь прохідний двір, так що чашки всі буквально простерилізовані. І я сподіваюсь, Северин не понижений зі статусу твого хлопця до «набридливого колишнього» через наші з ним обійми? Проба-а-а-ач! – вона торохкотіла з такою швидкістю, що Жені ніколи було і два слова вставити. – Я якось не подумала про те, як це можна сприймати, ну і я тебе не помітила. Тарас Романович не сказав!

– У всьому тобі, Юлю, винен Тарас Романович, – пробурчав лікар, теж заходячи до ординаторської. – А я вже казав, що свою радість потрібно виражати спокійніше.

– Ой, добре, що я не до вас прикріплена, бо постійно б слухала усі ці розмови, – закотила очі Юля. – У мене не такий занудний лікар!

– Ти ж його терпіти не можеш, – нагадав я, але Юля відмахнулась.

Що ж, у неї почуття могли швидко змінюватися, не людина, а справжній вибух емоцій, тож я навіть не дивувався. Головне, щоб ні в які неприємності не встряла.

– То як, Женю? – кузина зиркнула на Євгенію. – Все гаразд?

– Я зараз на перепутті, думаю, чи Северин сказав мені правду, чи це така гарно пропрацьована легенда про кревні зв’язки і кота.

– Кота? – здивувався Тарас Романович, всідаючись на диван. – А! Це Максика? Не знаю, до чого тут легенда, але переконаний, що тобі зараз покажуть…

– Ось! – Юля відкрила альбом на телефоні. – Подивись на мого пупсика!

– Фотодокази, – закінчив лікар. – І то ж багато.

Юлю справді хлібом не годуй, тільки дай котом похвалитися. Вона всілась поруч з Женею і гортала стрічку галереї.

– Оце дивись, який спушений! Намагався вкрасти в мене котлету, вухата скотиняка. А ось, глянь, це він на штучному дереві… На дверях… На стіну намагається лізти…

На останній фотографії кіт, крупний рудий мейн-кун, висів на шпалерах аж під самісінькою стелею, міцно вп’явши в гіпсо-картоновий простінок кігті. Шерсть стирчала у різні боки, і Максик так смикав хвостом, що той аж перетворився в яскраву руду змазану пляму без чітких контурів.

– Дивись, Юлю, ще виженуть з квартири, – зітхнув я, – якщо хазяйка побачить всі ці котячі герці у її квартирі.

– Вона у мене мирова жінка. Крім того, вона у Німеччині, звідки б їй дізнатися?

– Нагадую, ти публікуєш ці фотографії по всіх своїх соцмережах.

– Хазяйка на мене не підписана! Женю, ну скажи, Максик же красень? А за ремонт стінки я заплачу, я ж не геть свинюка! Просто він гіперактивний хлопчик…

Наступним в галереї йшло відео. Євгенія не стрималась, широко всміхнулась, спостерігаючи за тим, як велетенський кіт намагається вполювати маленьку джутову мишку з вібромеханізмом всередині і нявчить, коли та вислизає з лап.

– Неймовірний красунчик, – всміхнулась дівчина. – І такий прудкий! Я б хотіла з ним познайомитись колись…

– Ти любиш котів? – з надією видихнула Юля.

– А як можна не любити котів?

Це абсолютно точно була правильна відповідь. Юля вся аж засяяла, зачувши ці слова.

– Правильно, без кота нудні літа! – вигукнула моя кузина. – Я обов’язково вас познайомлю. І взагалі, коли у вас з Северином буде весілля, Максик має отримати запрошення.

Ні, я точно сьогодні її чимось стукну!

– Юлю, – я виразно глянув на дівчину, – може, ти не будеш виголошувати Жені увесь список наших планів на майбутнє.

– А що, женитися не хочеш?

– У нас поки все не настільки далеко зайшло, – озвалась Женя.

– Ну, але ти б хотіла теоретично за нього заміж? Колись в майбутньому? – не вгавала кузина, і я відвів погляд. Треба вигадати, як змусити її замовкнути, але я б збрехав, якби сказав, що мені геть не цікава відповідь Жені.