9 (1)

Северин

Коли Лілія Сергіївна попереджала мене про журналістів, я думав, що вона все-таки жартувала або перебільшувала. Але де там! Мало того, що нас з Женею підловили, то ще й потім намагалися переслідувати, ніби це взагалі нормально.

Вона ж навіть не була зіркою абощо, звичайна дівчина, хоч і багата. Якого біса журналістів так сильно цікавить її життя?

Добре, що я згадав за лікарню! Колись я працював тут і знав, що свої не проженуть, ще й зустрів Тараса Романовича в коридорі. Він добре знав мого дідуся, тож цього чоловіка я пам’ятав ще змалечку, дідо дзвонив йому спитати, як мене лікувати, коли ловив якусь болячку. Тож я не сумнівався: якщо журналісти і поткнуться сюди, їх проженуть до біса, а нас з Євгенією прихистять.

Їй явно потрібно було перепочити та заспокоїтися. Я всадовив дівчину на диван, а сам походжав ординаторською, роздивляючись таку знайому кімнату. Скільки разів ми тут пили чай, коли ловили вільну секунду після…

– Северине! – я здригнувся, почувши дівочий вигук. – А я вже думала, Тарас Романович оце фантазує, щоб змусити мене приготувати на всіх чай… Ну, де ти, трясця, пропадав?!

Я й кроку вбік зробити не встиг, як на мене налетів справжній вихор у білому халаті. Тонкі дівочі руки обхопили мою шию, нібито обіймаючи, хоча я б не здивувався, якби вона спробувала мене задушити.

– Геть вже про мене забув! Наш синочок за тобою сумує!

– Господи, Юлю! – охнув я, намагаючись скинути її руки з себе. – Ти що, геть збожеволіла?

– Це нечемно, так говорити зі мною! – Юлія невдоволено штурхнула мене ногою по гомілці. На щастя, вона була в кроксах, а не на підборах, бо ще б і поранила. – Пообіцяй, що на вихідних до мене приїдеш! Максик сумує.

– Гаразд, – невдоволено прошипів я. – Юлю…

– Пообіцяй!

– Присягаюся.

Краєм вуха я вловив шурхіт і, озирнувшись, помітив, що Женя намагається пробратися до виходу. Ну звісно! Можу собі уявити, як для неї це збоку виглядає. Юля завжди, як сніг на голову.

– Єво, чекай! – видихнув я, вибираючись з обіймів. – Зажди!..

– Я на секунду, – вона озирнулась. – Піду… Треба до вбиральні.

Євгенія вискочила з ординаторської швидше, ніж я встиг спитати, чи знає вона бодай, куди тут йти. Юля, нарешті втямивши, що ми були не одні, відпустила мене і відступила на крок, поправляючи халат.

– А хто це така була? – поцікавилась вона, мружачи очі. – Северине! О господи, скажи мені, будь ласка, що це те про що я думаю!

– Знати не знаю, про що ти думаєш, ти непередбачувана.

– Не дури мені голову! Це твоя дівчина? – Юля штурхнула мене двома пальцями під ребра, як робила, коли нам було ще років по п’ять. – Між іншим, гарненька. Якби я була чоловіком!.. Не дивись так на мене. Я лише хочу сказати, що в тебе чудовий смак.

Втаємничувати Юлію в нашу домовленість з Женею точно було не слід, але я затнувся, перш ніж відповісти. Не хотілось брехати. Та що там, більше за все мені не хотілось зараз, щоб «так, це моя дівчина» було брехнею. Може, ми й домовились про фіктивні стосунки, але я сподівався, як той останній дурень, що вони переростуть у щось справжнє.

Бо Женя сама була справжньою. Абсолютно не та дівчина, яку можна запідозрити у спробі вигадати собі стосунки. Вона могла обрати якого завгодно хлопця, бути разом з кожним, на кого пальцем покаже, але за щасливою випадковістю вирішила, що я їй підходжу, і розчаровувати, зраджувати її довіру я аж ніяк не хотів.

– Так, ми зустрічаємось, – зрештою сказав я, досі не розуміючи, що це, правда чи фантазія, а тоді невпевнено всміхнувся. – Юлю, ми не так давно разом.

– Але ж ти розказав їй про мене?

– Ні! З якого б то дива?

Юлія закотила очі.

– Гаразд, мені не слід було застрибувати на тебе і кричати про сина. Тепер йди, пояснюй своїй дівчині, що це було.

– Ти зі мною сходити не хочеш? Вона ж пішла до жіночої вбиральні!

– Не думаю. Думаю, вона товчеться десь в коридорі і сумує.

– Якщо Женя втекла, я тебе приб’ю, – пообіцяв я. – Відірву голову, як обіцяв, коли ми малі були, ясно? І це буде цілком заслужено!

У відповідь Юлія продемонструвала мені язик. Що ж, в її стилі. Як той бідолашний Максик її терпить… Не уявляю!

Хоча з ним, звісно, вона інакша.

Я вийшов з ординаторської і мусив ще хвилин зо п’ять блукати лікарнею, перш ніж знайшов Женю в одному з коридорів. Вона здригнулась, побачивши мене, і ніяково відвернулась.

– Все гаразд? – уточнив я.

– Ага. Просто я подумала, що про наявність, ем, сина ти міг би мені і сказати, Северине.