8 (4)

Ми вилетіли з торгового центру на вулицю крізь інші двері, промчали кількома вулицями і опинилися біля невеликої поліклініки. Северин затягнув мене всередину, перш ніж я встигла обуритися, що нам сюди не можна, і пояснив:

– Колись я тут підпрацьовував, маю багато знайомих. А ще можна подзвонити Лілії Сергіївні і сказати, аби вона тебе звідси забрала. Тут безпечно… Дядьку Тарасе, здрастуйте!

– О, привіт, Северине, – літній чоловік, лікар, судячи з білого халату, саме спинився біля порожнього віконця рецепції і намагався щось витягнути зсередини. – Слухай, мою карту тут забули, на столі, а я не дотягуюсь. Треба поглянути, що там у пацієнта.

– Ви б подивились в електронній системі, так же простіше.

– Оті ваші новомодні штучки анітрохи мені не простіші, – відрізав лікар. – Я люблю, коли все по-старому, в паперовому вигляді. То витягнеш? Ну не можу ж я, не звірившись з карткою, пацієнту нові ліки прописувати, ще накручу щось не те! О, ти з дівчиною? Ви на прийом, пані, чи за компанію?

– За компанію, – ніяково озвалась я, ховаючись за спиною Северина. – Добрий вечір.

– Добрий, добрий… Що це ви, молодь, так пізно в лікарню зазираєте…

– Під дощ попали, – пояснив хлопець. – Заскочили, бо більше нема куди. Зараз матері моєї дівчини подзвонимо, вона на машині, забере.

– Вуха-то не відірве?

– Тарасе Романовичу!

– Дивись, Северине, ти потрібен медицині у повній комплектації, – чоловік поплескав Северина по плечу. – Ну, витягай.

Задача була нескладна; Северин без зайвих зусиль дотягнувся до картки і віддав її Тарасу Романовичу. Чоловік аж засяяв із вдячності.

– Ну нарешті! Бо, уявляєш, Григорій категорично відмовився діставати! Ні, каже, давайте, вчіться електронною користуватися. От і що ти будеш робити з такими колегами паскудними, як ти даси їм раду? Правильно, ніяк! Слухайте, діти, може, чаю?

– Та не… – Северин затнувся і озирнувся на мене. – Ти ж вся тремтиш! Чай був би дуже доречним, Тарасе Романовичу.

– От і правильно, от і правильно, – закивав чоловік. – Проходьте, посидите в мене в ординаторській. Вас, дівчино, як звати?

– Євгенія…

– Дуже приємно, – закивав чоловік. – Дуже приємно! Я – Тарас… Ну, ви зрозуміли. Романович. Северин працював тут колись, він говорив? Хороший хлопець! Проходьте, проходьте. Я тільки до пацієнта збігаю, перевірю, чи все гаразд, і там ліки… А тоді повернуся. Може, ще чергових сестер гукну, вони будуть раді тебе бачити…

Северин точно не очікував на настільки теплий прийом, бо відверто розгубився. Я теж не змогла приховати здивування.

– Здається, він щиро радіє твоєму приходу. Хто б це мені так радів, – не втримавшись, пожартувала я. – Ким ти тут був?

– Та санітаром, ким я ще міг бути без медичної освіти. Але, бачиш, запам’ятався, – стентнув плечима Северин. – То тепер хоч обігріють і дадуть перепочити. Ти як? В нормі?

– Угу, – кивнула я. – Трошки втомлена.

– І засмучена.

– Ні!

– Я ж бачу, що так, – заперечив Северин. – І я все розумію. Нема причин для радощів, коли отак лізуть в особисте життя і гарбають в ньому лапами, мов курка в сіні.

– Є серйозніші проблеми в людей.

– Само собою, але ж це не означає, що тобі треба радіти тому, що з тобою відбулося.

– Ага… Останнім часом я якась невезуча. – мимоволі пожалілась я, сама не знаючи, чому це кажу. – Десь, здається, все своє щастя розтратила. Може, це на етапі чарівного порятунку від хуліганів?

– Та той Ілля все одно б приїхав. Не такий вже й чарівний порятунок. Хіба що від самого Іллі, – підморгнув мені Северин. – Але він – та ще скабка в дупі, тоді, виходить, я твій рятівник?

Ми розсміялися.

– Виходить, так…

У ординаторській, куди нас провели, було тепло і світло. Я відігрілась, вмостившись на дивані, а Северин все ніяк не сідав, блукав між диванами, позирав на стелажі. Було видно, що він не зовсім розумів, як діяти, певне, розгубився через таку надмірну привітність Тараса Романовича.

Ми мовчали, бо, якщо відверто, не знали, що одне одному казати. Я дійсно втомилась і ледь не задрімала, сидячи на дивані. Уже наполовину провалилась в сон, коли двері у мене за спиною зачинилися.

– Северине! – почула я дівочий голос. – А я вже думала, Тарас Романович оце фантазує, щоб змусити мене приготувати на всіх чай… Ну, де ти, трясця, пропадав?!

Я озирнулась і побачила, як дівчина у формі медсестри налітає на Северина і повисає у нього на шиї.

– Геть вже про мене забув! Наш синочок за тобою сумує! – вигукнула вона.

Синочок?! Я остовпіла. Здається, я чимало не знаю про того, кого назвала своїм хлопцем…