8 (2)

– Дідько, – Северин здригнувся. – Здається, погода зіпсувалась. Отак і подивились на зорі. Вставай, бо зараз намокнемо!

Він підхопився на ноги, допоміг мені встати та потягнув вбік, під гілля дерев. Ледь встиг забрати з собою ковдри, і дощ забарабанив по листю. Стало геть темно. Свічки та ліхтарики запалити під такою зливою було неможливо, тож ми просто повсідалися біля стовбура верби, на щастя, з досить густим листям, аби не дати нам за мить промокнути до нитки.

Кілька крапель все одно впали на відкриту шию. Я здригнулась, перекинула волосся назад, щоб бодай воно захищало, і притиснулась до Северина. Тепер і справді стало холодно, я миттю пожалкувала, що не взяла з собою бодай чогось теплого.

Хлопець пригорнув мене і прошепотів:

– Можна спробувати прикритися тими пледами і пробігти, але дощ періщить так, що ми, напевне, змокнемо до нитки.

– Це не звучить як привабливий варіант, – нервово розсміялась я. – Може, краще все-таки пересидіти тут?

– А як не спиниться?.. Тут наче й недалеко. Ти сильно змерзла?

Замість відповіді я міцніше притулилась до Северина.

– Я під цей дощ не піду, навіть не проси, – промурмотіла, притискаючись до хлопця. – Не хочу перетворитися на шматок криги. І в мене в планах нема захворіти!

– Зрозумів, варіанти «пробігтись під дощем» ми відкидаємо, – зітхнув Северин.

Тепла долоня ковзнула по моїй спині. Хлопець зсунувся, посадивши мене так, щоб я спиною тулилась до його гарячих грудей. Ми були так близько одне до одного, що я могла чути, як гучно гупає його серце.

Тілом розлилося сухе тепло. Цілу ніч просиділа би ось так, затишно, поруч з ним, і най би дощ взагалі не закінчувався… Але, напевне, так не можна. Ми щонайменше захворіємо! І домашні переживатимуть, я ночувала раніше хіба що у подружок кілька разів.

Северин нахилився до мене і прошепотів на вухо, ніби не розуміючи, що кожний доторк теплого повітря до шкіри пускає табунами мурахи по моїй спині:

– Слухай, у цього охоронця-водія, Миколи, має ж бути парасолька в машині. Раптом він здогадається прийти з нею по нас?

– Зараз наберу, – зітхнула я. – Гарна ідея…

Проте мій мобільний привітав мене раптовим блиманням екрану і вимкнувся прямо в долоні.

– Чорт! – я не стримала роздратоване шипіння. – Ну як так! Та в сенсі!

– Що сталось?

– Батарея здохла! Я забула зарядити, а воно… Новий же мобільний, не може потримати ті кляті кілька відсотків бодай годину?!

– Здається, подзвонити Миколі відпадає, – Северин дістав власний телефон з кишені. Той вмикався, звісно, але що з нього користі, якщо ми не знали номера. – Ти казала, він на подругу твою працює? Може, знайдеш її контакти абощо, щоб написати?

Ідея була гарна, звісно, і я навіть спробувала через пошук у менеджері знайти своїх дівчат. Відкритий профіль виявився тільки у Лексі, але надіслане повідомлення вона не прочитала – була не онлайн.

– Зараза!

– Ну, теоретично, мені є в кого спитати номер Лілії Сергіївни, – зітхнув Северин. – Та й вона пошле когось сюди з парасолькою. Якщо хочеш.

– Слухай, я, звісно, панське дитя, але ж не настільки, – роздратовано озвалась я. – Смикати мачуху, аби вона забезпечила мене конвоєм у ботанічному саду – це вже занадто. Краще перечекати дощ, це ж не може бути довго?

Вдалині загуркотів грім. Спалаху блискавки ми крізь гілля верби не помітили. Погода явно натякала, що швидко згортатися вона точно не планує.

Зате тепер краплі не так прудко шурхотіли по листю. Здається, погода давала нам кількахвилинний перепочинок, перш ніж знову вперіщити дощем.

– Ми можемо пробігти під деревами, – запропонував Северин. – Я не впевнений, що доберемось до того самого виходу, звідки прийшли, але тут зелені багато. Якось зорієнтуємось. Що думаєш?

– Думаю, або так, або залишимось тут навічно, – зітхнула я. – Давай!

– Тоді не відставай!

В темряві я бачила паскудно, але Северин не відпускав мене ні на мить. Дощ то посилювався, то слабнув, краплі барабанили по листю, та шлях виявився правильним: ми майже не змокли, доки дісталися центральної доріжки ботанічного саду.

– Фух, – Северин затягнув мене під гілля крислатого дуба. – Ми вже на шляху до цивілізації. До якого нам виходу? Де Микола паркувався?

Я розгублено роззирнулась і зрозуміла, що не пам’ятаю.

– Пішли бодай до якогось, – запропонувала я, – а потім вже розберемось, якщо що, довкола саду побіжимо до зупинки. І там буде світліше!

– Ну… Ідея непогана. І дощ трошки заспокоюється, і…

Северин не встиг договорити, бо нас засліпило спалахом. Я спочатку навіть подумала, що це хтось з ліхтариком йде, перш ніж згадала: саме так виглядає спалах фотокамери.