8 (1)

Євгенія

У великому місті важко роздивитися зоряне небо. Але зараз сутеніло, ми погасили ліхтарики, лягли на пледи, так близько одне до одного, що перехоплювало подих, і я ловила поглядом палахкотливі вогники на небі. Уже намалювався силует півмісяця. Я раділа, що сьогодні не повня, бо так зорі ставали ще яскравішими.

Северин знайшов мою руку, і ми переплели пальці. Його долоня була гарячою, мов вогонь, і від присутності хлопця теж віяло теплом. Я, не втримавшись, підсунулась до нього впритул.

– Змерзла?

Я озирнулась і зрозуміла, що він дивиться на мене, а не на небо. Добре, що було темно – я не хотіла, щоб Северин помітив, як я знову шаріюся.

Треба щось сказати. Пожартувати. Кажуть, жарти гарно збивають романтичну атмосферу, і між фіктивними хлопцем та дівчиною вони набагато доречніші, хіба ні? Але я не відчувала зараз між нами фальші, наодинці ми просто могли належати одне одному, не задумуючись про статуси та домовленості.

Крім того, я згадала, як ми реготали увесь вечір, і жоден сміх не змусив зникнути відчуття трепету у грудях. Чому?..

– Женю? – покликав мене Северин. – То змерзла?

– Ні. Але я б хотіла, щоб ти обійняв мене, – пошепки озвалась я, не зумівши втримати це швидке зізнання за зубами.

– Добре, – він хрипкувато розсміявся і підсунувся ще ближче.

Гарячі руки обхопили мою талію. Тепло, що огорнуло мене, неможливо було переплутати ні з чим іншим. Жодна ковдра, жоден обігрівач не подарували б такого відчуття затишку, як близькість цього хлопця. Його гаряче дихання торкнулось моєї скроні, і Северин зарився у моє волосся носом.

– Твоє волосся так гарно пахне… Квітами.

– Дякую. Мені теж подобається, – я обережно погладила руку, що зараз лежала у мене на животі. – А ти такий теплий…

– З дитинства мов та пічка. Знаєш, дуже зручно, бо я міг бігати всю зиму в осінній куртці, і нічого мені не робилося.

– А я мерзлючка, – зізналась я. – Коли була малою, у нас вдома було холодно, а батько сердився, якщо я виходила до нього, накинувши поверх светра ковдру чи теплий халат. Він вважав, що вовняної сукні вдома має бути цілком достатньо.

– Чому холодно? Мені здається, ти ж в достатку жила?

– Так, але я ж казала, що мій батько – людина непроста. Він вважав, що цього достатньо, і йому при тих плюс шістнадцяти було цілком комфортно. Тато не любив… Тепло.

Тато не любив, цього вистачило б. Я ніколи не почувала себе поруч з ним так, як інші доньки поруч з нормальними татами. Звісно, малою я цього не усвідомлювала, але, коли у нас в житті з’явилась Ліля, втямила, як це, коли все геть інакше.

– Я зовсім за ним не сумую, – зізналась я раптом. – Уявляєш? Анітрохи. Коли настають роковини його смерті, навіть не прошу Лілю відвезти мене на кладовище, де він похований.

– А я за дідусем сумую дуже сильно… – Северин зітхнув. – Він був класною людиною. Завжди все робив для мене, що лиш міг. Навіть коли міг небагато. Хворів, і я мріяв, що встигну вивчитися і все-все йому вилікую.

– Мені шкода, що його не стало. Прийми мої співчуття.

– Дякую. Люди йдуть… Просто це завжди важко. Але я знаю, він би схвалив те, як я живу далі. Як без нього справляюсь.

Я не могла дібрати правильні слова, тож просто повернулась на бік і міцно обійняла Северина. Він відповів тим самим.

– Дякую, – прошепотів він.

Теплі долоні гладили мою спину. Якби я обіймала Іллю, то вже б насторожилась, що зараз він схопить мене за сідниці, дозволить собі небажані доторки… Але поруч з Северином було безпечно. Добре, що він пішов на лікаря вчитися, це ж чудово, коли медик, до якого ти прийшла, викликає таке відчуття, наче тобі більше ні за що не потрібно переживати.

Правда, в цю мить я геть не хотіла ділитися Северином з будь-якими іншими людьми, пацієнтами, а особливо пацієнтками. Почувалась ревнивою ідіоткою, ще й на рівному місці, але позбутись цього бажання, аби його тепло лишалось тільки моїм, не зуміла.

Повіяв вітер, зашурхотіло листя. Я притиснулась до Северина ближче, погладила його по широких плечах. Потім долоні завмерли на оголеному клаптику шкіри.

Справді, як та пічка.

Зараз було б доречно його поцілувати, але я не наважувалась. Раптом це все зруйнує? Ми зближалися швидко, але поступово, і я не хотіла вмить все зіпсувати через дурнувату нетерплячку, а потім не мати змоги почуватися поруч з хлопцем так само спокійно, як досі. Знищити відчуття безпеки. Раптом дозволю йому більше, і цей приємний юнак, який поважає мене, зникне, стане таким, як Ілля?

Ні, Северин так не зміниться. Я вже майже зважилась, потягнулась до нього, привідкрила вуста, згадуючи той швидкий цілунок у машині. Хотілось більшого. Мить, ще мить…

І на щоку впали перші краплі холодного дощу.