7 (3)

Євгенія завмерла. Ми дивились одне одному в очі, як заворожені. Дівчина відкрила вуста, потягнулась назустріч…

Машина зрушила з місця, і наші губи зустрілись у короткому, швидкому поцілунку. Це тривало лиш мить, але, коли ми відхилились одне від одного, Женя притулила долоні до гарячих щік.

– Вибач, – ледь чутно прошепотів я.

Дівчина у відповідь кинула на мене теплий погляд і похитала головою.

– Все добре, – так само нечутно відказала вона і відвернулась до вікна, намагаючись прийти до тями.

Решту дороги ми здолали в тиші. Я наважився лише потягнутися до руки Євгенії. Вона відповіла, і ми переплели пальці. Доторк був простим і теплим, і в цю мить ми точно не відчували себе фальшивою парою. Насправді, в цю мить справжнього між нами виявилось більше, ніж варто було собі дозволяти, якщо ми не хотіли втонути у цих почуттях.

Нарешті машина спинилась біля ботанічного саду. Я думав, що водій просто висадить нас, але він вийшов з явним наміром кудись провести.

– Отак у різних фільмах і стаються викрадення, ви просто йдете за незнайомим чоловіком невідомо куди, – пожартував я.

– Він не незнайомий, – закотила очі Женя. – Все буде гаразд. Ходімо швидше! Ти що, боїшся?

– Само собою, остерігаюся кроку у страшний невідомий світ багатих людей, – пожартував я. – Ну, ходімо, коли ти вже в цьому настільки впевнена.

Насправді, звісно, страшно мені не було, лише трохи хвилююче. Навіть якби нас лишили просто посеред саду, я б розгубився. Що робити на побаченні поруч з дівчиною, яку так боїшся розчарувати?

– Проходьте, – водій тим часом спинився біля закритої частини саду. – Пані Євгеніє, зателефонуєте мені, коли будете готові повертатися, я по вас прийду.

– Добре, – кивнула Женька, прослизаючи всередину першою, і вже звідти, озирнувшись, крикнула: – Дякую!

Я пірнув у зелений прохід слідом за нею.

– А нащо йому по нас приходити?

– Ну, це як охорона, а зараз він не хоче нм заважати, – озвалась Євгенія. – Ходи швидше!

В зеленому лабіринті було дуже просто загубитися, тож я прискорив крок. Ми здолали кілька поворотів живоплоту і вискочили на затишну галявину. Женя завмерла і охнула від захвату, та і я роззирнувся, вражено оглядаючись.

Тут справді було прекрасно. Між деревами натягнули гірлянди з дрібними ліхтариками, що світилися різними барвами, а під красивою лапатою вербою поставили маленький столик з вечерею. На плетених кріслах лежали картаті пледи, на столі між тарілками красувався кручений підсвічник з трьома свічками. Ще не сутеніло, запалювати їх було рано, але за кілька годин…

– Вау, – першим заговорив я. – Тут красиво! Тобі подобається, Єво?

– Подобається, – вона зробила крок вперед. – І подобається, що ти називаєш мене Євою.

– Справді?

– Дуже незвично, – підморгнула дівчина. – Ну… Ти так і стоятимеш стовпом?

– О. Так, пробач, – я кинувся до крісел, не знаючи до кінця, як поводитися. Переклав пледи так, щоб зручніше було сидіти, повернувся до Жені і зрозумів, що вона явно не того від мене чекала.

– Що ти робиш?

– Ем… ну… Намагаюсь влаштувати для тебе крісло зручніше?..

– Я думала, ти просто сядеш. А ти такий джентльмен, – ніяково озвалась вона, підступаючи ближче. – Я до такого не звикла.

– Хіба до тебе не ставляться з усією можливою увагою?

– Не тому, що самі про це думають і цього хочуть, – заперечила Женя. – Тому, Северине, я так і дивуюся.

– Ну що я можу сказати, – я розвів руками. – Ілля – козел, і поводив себе по-козлячому. Про дівчину треба дбати. Його цьому що, не навчили?

– А ти звідки навчився?

– Дідусь любив розповідати, як впадав за бабусею. Звісно, частина його методів дещо застаріла, але більше половини можна використовувати і в сучасному житті. Зрештою, турбота не застаріває. То ти сідаєш?

Женя кивнула, але так і не сіла. Натомість вона швидко обійняла мене за шию, притиснулась всім тілом і прошепотіла:

– Ти чудовий, Северине. Дякую.

– О. Я…

– Мовчи, – прошепотіла вона. – Хочу просто так постояти. Переконатися, що ти справжній…