7 (2)

Лілія подарувала мені незрозумілий погляд, який я, як би не старався, не зумів розшифрувати, підступила впритул… І відвісила запотиличника.

– Ай, – я потер шию. – За що, Ліліє Сергіївно?

– За те, що дурниці мелеш, – суворо відказала жінка. – Жені він не пара, пф! Якби ти був не пара моїй доньці, я б тебе сюди навіть на кулеметний постріл не підпустила. 

– Але у мене нема грошей, я сам-один…

– І що? Я з дитячого будинку, і це не завадило Гнатові Стрельбицькому десять років намагатися переконати мене стати його дружиною, – фиркнула Лілія. – і не здаватися, попри всі відмови. А це був вельми непростий чоловік, Северине, тож радій, що ти не мав жодної змоги з ним познайомитися. От він міг би заявити тобі, що будь-хто без мільйонів в кишені не заслуговує навіть наближатися до Євгенії, а я переконана, що все мають вирішувати почуття, а не кошти. Я радше Іллю до неї не підпущу!..

Я знітився. Почуття? Між нами з Євгенією поки що лише угода і, можливо, особиста симпатія, з мого боку так точно. Невідомо, у що це може перерости. Але від довіри Лілії ставало спокійніше.

– Отже, Северине, перш ніж ти додумав собі ще якусь дуристику про гроші, прозоро натякаю: бідні талановиті лікарі в цій родині в пошані. Навіть якщо вони ще не довчилися. Доки не накоять фігні, звісно, тоді пощади не чекай. А що стосується журналістів… Будь-яку інформацію їх братія перекрутить так, як вигідно тому, хто замовив статтю, і дуже важко щоразу контролювати, відшуковувати кінці і дізнаватися, що за паскуда намагається зіпсувати життя моїй дитині, – Лілія роздратовано смикнула плечем. – Я не хочу, аби Женю затиснули десь у глухому куті і завалили її дурнуватими запитаннями, а потім використали кожне сказане нею слово проти неї. Тямиш?

– Ага, – кивнув я.

– Якщо ж втратити обережність і засвітитися десь, а місце буде без належної охорони, проблем не оберешся. Припруться і під кафешку, і під притулок для тварин, а тоді ви вже від них не відчепитеся, тільки тікати. Та й втеча буде використана проти вас!

– Я ніколи про таке не задумувався, – зізнався я. – Не вважав, що це проблема. Хіба… Багаті люди не люблять, коли їм задають питання про їх життя?

– Анітрохи, Северине, не люблять. Тобі б сподобалось пояснювати, чому ти розійшовся з «правильною дівчиною» і знайшов собі мажорку на голову?

– Не дуже.

– Ну і чому це має подобатися Жені?

Я почухав потилицю.

– Гаразд, я вас зрозумів. Постараємось бути обережними і ніде не показатися зайвий раз. Напевне, подружки Жені це передбачили? Вони ж теж не з бідних родин, наскільки я розумію.

– Не з бідних. Сподіваюсь, передбачили, – Лілія примружилась. – Хоча моя донька буває аж надто довірливою, і я поки не знаю, наскільки правильних людей вона для себе добрала… – жінка затнулась. – Гаразд, годі про це. Женька вже йде.

Розмова була довгою, тож дівчина встигла не лише принести вазу, а й розпустити волосся, і тепер воно м’якими хвилями спадало на плечі. Дівчина ніяково спинилась за кілька кроків від мене і, позираючи на мачуху, спитала:

– Ти ще не відлякала мого кавалера?

– Поки що я вважаю його достатньо надійним, тому не бачу приводів для відлякування, – підморгнула їй у відповідь мачуха. – Все, розважайтеся. Женю, люба, якщо щось не так, ти мені дзвониш. Обов’язково. Зрозуміла!

Вона серйозно кивнула.

– Обов’язково!

Дівчина обійняла Лілію, тоді взяла мене за руку і потягнула до виходу.

– Скоріше, я вже бачила з вікна машину.

– Машину?..

– Ну, – Євгенія трішки зашарілась, – так, ми ж не підемо пішки туди, не знаючи куди, нас повинні туди підвезти.

– Добре, – зітхнув я. – Можливо, для мене це все просто занадто незвично.

– Якщо ти думаєш, що я щодня ходжу на романтичні побачення, то ти дуже помиляєшся, – Женя закотила очі. – Для нас з Іллею вони такого, на щастя, не влаштовували.

– Ну, може, це тому, – пожартував я, – що в нього вистачало коштів зробити все самому? То я тут бідний родич.

– Припини, ти станеш крутим лікарем і заробиш достатньо, просто треба час! А у Іллі є гроші, але геть нема фантазії.

Машина і справді чекала на нас. Я сподівався на звичайне таксі, але, здається, велетенський чорний позашляховик з похмурим водієм у костюмі – не те, що можна викликати з мобільного додатку в будь-якій точці Києва.

– Миколо, привіт, – махнула водієві Женя. Чоловік кивнув на знак привітання і відчинив для нас дверцята автівки.

Я підсадив Євгенію – авто було зависоким, застрибнув і сам і присвиснув. Ніколи не доводилось бувати в салоні настільки дорогої машини.

– Ти його знаєш? – прошепотів я до дівчини, кивнувши на Миколу.

– Це Машкин персональний водій, все гаразд, – всміхнулась вона. – Допоможи мені натягнути пасок безпеки, будь ласка.

Я кивнув, перехилився через дівчину, натягнув пасок, справді надто тугий, аби вона впоралась, а тоді зіткнувся з нею поглядом. І замість того, аби відхилитися, завмер в кількох міліметрах від поцілунку.