7 (1)

Северин

Стоячи на порозі будинку Стрельбицьких, я почувався дурнем. Здавалося б, Женя сама на мене чекала, ми домовились побачитись сьогодні і вирушити все-таки на те побачення мрії, а з іншого боку, де я, а де вона? Взагалі не рівня. Я не мав би тут бути.

Я пригадав вираз обличчя Іллі вчора і все ж не втримав усмішки. Приємно втерти носа нахабному мажорові, воно йому лише на користь піде. Нехай пригадає, що існують прості смертні, і не завжди всі робитимуть вибір на його користь.

Але, попри те, що Женя явно була до мене куди прихильнішою, ніж до свого колишнього, я усвідомлював, що навряд чи протримаюсь поруч з нею довго. Ця дівчина чудова! А я – всього лиш звичайний хлопець, у якого недостатньо грошей на її улюблені квіти.

Я щиро збирався купити ті кляті гортензії. Але, зайшовши до магазину, подивився на цінник і зрозумів, що мені не буде що їсти аж до наступної зарплатні. Тобто тижні три.

Довелось справді спинитися на ромашках. Паскудно, бо гортензія справді була красивою, і я сподівався побачити, як спалахує сонце у Жениних променистих очах. Усміхаючись, дівчина ставала ще гарнішою, хоча, здавалось, куди вже більше! В ній ніби всередині щось загоралось, а у мене від цього ставало геть тепло в грудях.

А ще відчайдушно хотілось її пригорнути. Цікаво, чи було б їй приємно, така хвилинна, обережна близькість, на яку я теж поки не заслуговував…

Двері будинку нарешті відчинилися, і на порозі спинилась Лілія. Вона зміряла мене зацікавленим поглядом, спинилась на ромашках, і я помітив, як жінка похмурішає.

– Вибачте. Я знаю, що Єві подобаються гортензії, – від хвилювання я ще й використав неправильне скорочення її імені, те, що змушувало Євгенію шарітися.

Та раптом Лілія зараз подумає, що я імена переплутав і недостатньо уважний до її доньки? Це ж буде катастрофа! Пані Грозевич характер має, відповідний своєму прізвищу, мене сюди і на поріг більше не пустять.

– Навіть ці ромашки вже задорогі для твоєї зарплатні, Северине, – гмикнула Лілія. – Наступного разу раджу романтично пощипати клумбу у сусідів.

– Добре… Пробачте, що?

– Клумбу. У сусідів. У них під парканом нема камер, там сліпа зона, а клумба гарна, пишна, там польові квіти, можна зібрати букетик. Це романтично і красиво, – підморгнула вона. – Заходь, заходь. Ти думаєш, я не знаю, що таке бути бідною студенткою?

Я виразно обвів очима її будинок.

– Не починай тут мені. Збагатіла я уже дорослою жінкою, а в двадцять так само копійку до копійки складала, – фиркнула жінка. – Женька на тебе вже чекає.

І справді, Євгенія була на кухні, та, зачувши мої кроки, випурхнула до коридору. Вона завмерла на мить, даючи мені змогу роздивитися красиву світлу сукенку, що підкреслювала тендітність дівочої фігури, а потім кинулась обіймати. Я трохи розгубився, бо пригортати до себе дівчину, звісно, дуже приємно, але ж не на очах у її суворої мачухи!

Лілія демонстративно відвернулась, даючи нам дозвіл на обійми, і я навіть дозволив собі поцілувати Женю в щоку. Вона виразно зашарілась.

– Привіт, – тільки тоді промурмотіла дівчина.

– Привіт. Це тобі, – я простягнув їй букет. – Вибач, що не твої улюблені. Я чесно-чесно запам’ятав, як вони називаються, але…

Зізнаватися в тому, що не вистачило грошей, було соромно.

– Не знайшов, який би підходящий кущ пограбувати, – збрехав натомість, сподіваючись, що Женя зрозуміє жарт. – Довелось шукати ромашки.

– Вони чудові. Я поставлю їх у своїй кімнаті, – запевнила мене дівчина. – Зараз, швиденько вазу візьму!

Євгенія побігла геть, знову залишаючи мене один на один з Лілією. Жінка мовчала недовго, дочекалась, доки зашумить вода у ванній – Женя набирала для квітів, – а тоді зронила:

– Я так розумію, у вас сьогодні побачення?

– Ага. Подружки Євгенії влаштовують.

– Добре. Сподіваюсь, ви гарно проведете час. Не знаєш, що вони планують?

– Це мав би бути сюрприз.

– Гаразд, – зітхнула Лілія. – Сюрприз то сюрприз. Але я вимушена тебе про дещо попередити, Северине…

– Я не ображу Женю і нікому не дозволю завдати їй шкоди, – випалив я швидше, аніж Грозевич навіть договорила.

Лілія виразно закотила очі.

– Хлопче, це само собою! Навіть не обговорюється. Звісно, ти повинен подбати про мою доньку. Але я про інше. Наша родина, як ти розумієш, багата і відома. А це означає, що за кожним кроком можуть стежити журналісти. Я б дуже не хотіла, щоб ваше побачення… і взагалі будь-які зайві подробиці потрапили у пресу. Розумієш, чому?

На жаль, я розумів.

– Тому що такий, як я, Жені не пара.