6 (5)

– Ти їм піддалась, – майже тієї ж миті долинуло з боку дверей звинувачення. Я й не помітила, коли Ілля встиг повернутися, а зараз стояв, схрестивши руки на грудях, і сердито позирав на нас з Северином. – Це, Ташо, нечесно. З якої ти пори не можеш описати улюблену книжку?

– Не можу, бо не хочу, хіба це не поважна причина? І взагалі, чому ти заїдаєшся? – подруга задерла підборіддя, хижо позираючи на Іллю.

– Тому що мені гидко дивитися, як ви, дівчата, так легко і радісно приймаєте чувака, який відбив мою дівчину, а тепер йому нічого не муляє тут знаходитись. Так, шановний Северине?

– Ну, вибач. – Северин підвівся, – але я змушений тебе виправити. Я нікого не відбивав.

– Та що ти кажеш.

– Правду кажу, – знизав плечима він. – Євгенія – вільна людина. Ну, вподобали ми одне одного з першого погляду, буває.

– Та звісно, буває, – закотив очі Ілля. – Дуже зручно. Це називається зрада, між іншим.

– Певний? Наскільки мені відомо, якщо розірвати стосунки, перш ніж почати інші, то це не зрада. Та й не тобі про це визначення судити. У самого рило в пуху.

– Що ти мелеш?

– Та нічого. Натякаю тільки, що це я тебе з балкону побачив, а тоді Женю гукнув. А знаєш, що я маю не тільки гострий зір, а й слух? Спостерігав, як ти спілкувався з тими трьома хуліганами.

Ілля швидко закліпав. Він мовчав, але з обличчя було видно: перелякався, що зараз усі його брехні розкриються.

– Щось не так? – вигнув брови Северин. – Може, мені переповісти Жені всі деталі твоїх бесід? А то я думаю, що дарма цього не зробив, не зорієнтувався, не гукнув.

– Хлопці, про що мова взагалі? – здивувалась Таша, доки я зачудовано спостерігала за Северином. Хто б міг подумати, що він такий… Такий…

Це було неймовірно. У мене серце калатало в грудях, мов скажене, і я не могла відвести від хлопця захопленого погляду.

– Женю? Ти тямиш, про що йдеться? – уточнила Таша. – Все гаразд? Дивись, бо ще почубляться… Чи ти не проти, аби вони билися за твоє серце?

У Іллі не було жодного шансу отримати перемогу, але, звісно, я не могла сказати про це подрузі прямо, бо вона почала б задавати питання. Тож я лише хитнула головою і сказала:

– Не зважай. За цим просто цікаво спостерігати, та й по всьому.

– Ну, я б вже переживала. Твій Северин виглядає погрозливим…

Ще й як. Але… Не знаю, може, це дивно, але я мала слабкість до людей, які можуть вжалити словом так, що аж припече. Ліля часто так робила, і з нею боялися зв’язуватися, знали, що цій жінці палець в рот не клади. А я, як не крути, надихалась своєю неймовірною мачухою.

Зараз поведінка Северина здавалась мені такою знайомою, такою рідною, що я аж замилувалась ним мимоволі, дарма, що треба було б спинити.

Крім того, бачити, як зіщулився Ілля, перелякавшись можливих звинувачень, було особливо приємно. погляд мого колишнього забігав, і він явно думав, куди б то зникнути, як змінити тему. І правильно! Нехай страждає, коли вже завалив цю кашу.

– Годі вам. Северине, про що це ти? – я підвелась і притиснулась до його боку, лагідно, як та кішка, що хотіла, аби її почухали. – Що ти там такого почув він хуліганів?

– Та може Ілля якось тобі пізніше розповість про свої переговори з ними, – примружився Северин. – Розповість же?

Ілля крутнувся на п’ятках і вилетів геть. Грюкнули вхідні двері. Здається, гра достатньо йому набридла, щоб хлопець просто ганебно втік.

– Отакої, – гмикнув Северин. – Це ж треба, жодного бажання затриматися з нами на мирну бесіду. Чого б то він?

– Нуль причин, нуль причин, – підхопила я.

– Ви двоє про щось знаєте, – підводячись, прокоментувала Таша. – По очах бачу. Знаєте і приховуєте. Могли б бодай поділитися з подругою!

– Ми просто… Трошки його піддражнили, – спробувала виправдатися я. – Ілля важко переживає наш розрив.

– А ти його зовсім не жалієш.

Так, і для цього треба було знайти серйозну причину. Я тільки зараз зрозуміла, якою жорстокою і самовпевненою могла виглядати збоку. Може, взяла на себе забагато…

– Тому що він нав’язливий, чого жаліти? – буркнув Северин. – Якби цей придурок розумів «ні» з першого разу…

Як мені пощастило, що цей хлопець винахідливий!

– Так, – кивнула я. – Ілля завжди нав’язувався мені і надто вперто пропонував стосунки. Я відчувала, що не можу просто відмовити йому, не вдавалось. Це… Не дуже приємно, знаєш. Тож тепер я відчуваю, що маю право трішечки помститися.

– Ну дивись, – хитнула головою подружка. – Краще думайте про побачення, яке ми з Машкою вам влаштуємо!

Лексі вона не згадувала. Що ж, здається, не всі мої подруги прийняли Северина. Але я подумала, що це, можливо, зайва причина краще фільтрувати своє оточення.

Бо мені Северин подобався, і рішення має бути в першу чергу за мною.