5 (4)

Доки Женя тягнула мене за руку, її подруги мчали вперед, а Ілля йшов трохи віддалік, сердитий до знемоги, я схилився до «своєї» дівчини і пошепки спитав:

– Що таке та гра в удачу?

– А, це Машка придумала замість стандартної «правди або дії» і тому подібного. Крутите колесо фортуни, там стрілка показує на того, для кого ви будете виконувати завдання, і людина витягає два фанти на вибір. Якось так. Я ще жодного разу не грала, але вона обіцяє, що буде весело! Розумієш, – вона трохи сповільнила крок, – у Марії є хлопець, тобто друг, Михайло, і він все ніяк не зізнається собі – і їй! – що він по самісінькі вуха в неї закоханий.

– Якщо він сам не може про це сказати, то, може, не такий вже й закоханий? – уточнив обережно я.

– Ні, просто надто скромний. Ой, та ти коли їх побачиш, сам все зрозумієш, – Женя струснула головою. – Ходімо скоріш! Сподіваюсь, Лексі не застрягне з тими клятими сумками на півдня.

Лексі таки застрягла. Зрештою, не витримавши того, що вона допитувала нещасну консультантку за кожен шов і розповідала, які в неї ще є бренди, Женя, Таша і Марія втекли в магазин одягу. Ілля, на щастя, лишився з Лексі, а до нас приєднався той самий нібито закоханий в Марію Михайло.

Маша володіла якоюсь дивовижною здібністю приміряти нову сукню за лічені секунди. Женя ще й разу не показалась з примірочної, а її подруга вискочила вже тричі, кружляла перед нами, звабливо крутила стегнами. Цього разу вона визирнула в короткій червоній сукні.

– Вау! – продемонструвала їй два великих пальці Таша. – Тобі дуже пасує.

Їй справді личило. Сукня була обтисла, але не занадто, і на худенькій Марії виглядало все дуже доречно, ще й контрастувало з блідою шкірою. Але я лише побіжно глянув на дівчину – не витріщатися ж на незнайомку! – а Михайло так і витріщився на неї, мало не ковтаючи слину.

Гаразд, він явно в неї закоханий.

– Піду і собі щось приміряю, – заявила Таша і залишила нас з хлопцем удвох.

Він скромно зиркнув на мене і спитав:

– Ви з Євгенією давно разом?

– Ну… Менше доби, – зізнався я. – А ви з Марією?

– А ми не разом, – видав він скорботне зітхання. – Вона така розкішна… Навряд чи вона зацікавиться таким хлопцем, як я.

– Що ж з тобою не так?

– Вона яскрава, така… Аж сяє! – Марія саме вискочила в черговій сукні з блискітками, отримала купу компліментів від Михайла і заскочила назад. – Ну сам подивись. Хіба вона не розкішна?

– Об’єктивно Марія – гарна дівчина, але я волію витріщатися на Євгенію, – пожартував я. – Але все ще не бачу аргументів, чому б ти так сильно їй не підходив.

– Ну, я… Хлопець собі як хлопець. Навчаюсь більше, не як Ілля, і не маю дорогої машини. Якщо чесно, – пошепки зізнався він, – гроші на машину я маю, але досі не можу здати на права. У мене не дуже з зором, а для того, щоб зробити лазерну корекцію, лікар каже ще трохи почекати. І я вже тоді. А поки в окулярах, як те одоробло…

– На твоєму місці я б не комплексував, – випалив я, хоча, напевне, таким собі був життєвим порадником. – Якби ти Марії не подобався, в окулярах чи без них, вона б тебе з собою не запрошувала і сукні не демонструвала.

– А якщо вона не хоче?

– Ну… Ти козел?

– Ні.

– Отже, якщо вона не захоче і скаже тобі «ні», ти від неї відчепишся, а не лізтимеш, бо «вона тобі повинна»?

– Та звісно!

– Тоді не бачу проблеми, – підсумував я і збирався видати ще одну життєву мудрість, аж раптом з примірочної визирнула Женя. Вона вбралась у красиву корсетну сукню, і у мене аж мало слина не потекла від одного вигляду дівчини.

Що ж, вся впевненість в собі вмить відростила крила і відлетіла у теплі краї. Я міг тільки стояти і кліпати, аж доки у мене не поклацали пальцем прямо перед носом.

– Замочок заїло, – повторила Євгенія. – Допоможеш?

– А? Так, – кивнув я, і вже коли зайшов за нею в роздягальню, зрозумів, що вона просила допомогти розстебнути сукню. Ой, дідько.

Я обережно потягнув язичок блискавки, намагаючись не думати про оксамитову дівочу шкіру, про приємний запах парфумів, який хмаринкою оточував Женю, про те, як поруч з нею прискорено билося в грудях серце. Стримався все-таки, не поліз, але… Я поруч з нею втрачаю здоровий глузд.

– Нічого тут наче не заїло, – промовив я нарешті.

– Звісно не заїло, – Женя повернулась до мене обличчям. – Ну що там Міша? Машка йому подобається? Ти щось з’ясував?

– А, то мене призначили шпигуном?

– Кажи вже!

– Подобається, ще й дуже, – зітхнув я. – Тільки він боїться зізнатися.

– Що ж. Тоді ми доповнимо колесо удачі, – рішуче сказала Євгенія. – Веселішими фантами! Пішли по книжки?

– Пішли.

Принаймні, поруч з книжками ні в кого не заїдає замочок і мені не потрібно аж так сходити з розуму від близькості дівчини, яку я один день знаю.

Ото вже влип…