4 (3)

Северин зап’ястком стер піт з чола. Я старанно не витріщалась на його плечі та сильні руки. Можливо, настільки старанно, що аж не могла відвести погляд від міцних м’язів. Це отак воно у інших дівчат працює, коли вони раптом вирішують, що божеволіють від якогось хлопця?

Що ж, згодна, «вирішувати» – неправильне слово. Я аж ніяк не планувала так пожирати очима Северина та уявляти, як проведу по його шкірі долонею, відчуваючи її тепло. І це навіть не найбільш сороміцька думка, що промайнула в цю мить в моїй голові.

– Ніколи не думав, що мені всерйоз запропонують бути утриманцем, – пожартував Северин. – Ну, гаразд, якщо тобі від цього буде легше, то давай сходимо разом.

– Ти правда згоден?

– Можна подумати, ти лишаєш мені вибір. Тільки попереджаю, я багато їм і не збираюсь відмовлятися від м’яса тільки тому, що веганське меню дешевше.

– Северине, який же ти наївний… Веганське меню – дорожче, – запевнила я його. – Воно однозначно буде тобі не по кишені.

– Жах, – засміявся він. – То коли нам їхати на ту зустріч до твоїх подружок?

– Вона за дві години. Ти якраз встигнеш вгамувати перший голод сніданком у нас вдома, прийняти душ, перевдягнутися і всяке таке.

– Шкода, що додому за одягом не встигну.

– Я щось вигадаю, – пообіцяла я. – Візьму Вадимову… Е-е-ем, ні, краще Левову сорочку. Це брат Лілі, він трошки кремезніший. Десь як ти, – я дуже сподівалась, що мій погляд не здається бодай голодним, а то вже геть соромно.

– Добре, – погодився Северин. – Тільки я голодний, як вовк, зараз ще вас пообжираю.

– Ми не збідніємо, – запевнила я його. – Присягаюсь. Йди-но щось перекуси, не можна бути голодним, шлунок болітиме.

– Хей, це я тут медик, – закотив очі він.

– Ти ж в лабораторії працюєш.

– А навчаюсь в меді. Хочу бути хірургом, – пояснив Северин. – Тільки для цього треба дуже довго вчитися. Я-то на бюджеті, але ж треба за щось їсти. А інтернатура і ординатура це взагалі жах. Засунуть в якесь село, і плакала моя хірургія.

Він так і не натягнув футболку, доки ми йшли на кухню, тільки стер піт зі шкіри. Я з зусиллям відвернулась, аби відшукати в холодильнику вчорашню лазанью.

– Будеш?

Северин кивнув.

– Все, що завгодно, буду. Я ж кажу, страшенно голодний!

– То ти в лабораторії намагаєшся за робити на майбутнє?

– І на теперішнє, бо стипендії навіть на проїзд не вистачить. Про те, щоб набрати подушку безпеки, поки що навіть заїкатися нема сенсу, – поділився хлопець. – Але в лабораторії класно, і, ну, це ж по спеціальності, просто трошки інакше. Набагато приємніше, ніж бути санітаром в лікарні! А в медбрати мене не брали, всі місця зайняті…

– Звідки тоді в тебе квартира? Невже в тому районі вони настільки дешеві?

Северин розреготався.

– У тебе якесь неправильне уявлення про ціну нерухомості, – сказав він, відсміявшись. – Ні, я успадкував від дідуся. Мама померла… Давно, і дід виховував мене сам. А коли його не стало, то лишився я один, квартира дісталась просто так. Тільки краще б дід був живий, і до сраки цей спадок. Вибач, якось я грубо.

– Розумію, – я зітхнула. – Співчуваю щодо діда.

– Та вже кілька років минуло. Але я все одно за ним сумую, – зізнався Северин. – Він всьому мене навчив. Теж лікарем був.

– То у вас це сімейне?

– Ага. Династія. Мама так і не змогла вивчитися, бо завагітніла, і я змалечку хотів… Ай, коротше, – він підсунув до себе тарілку з холодною лазаньєю. – Не грій нічого, я так поїм.

Тема родини для Северина справді була болючою, бо він змовк і просто їв. Я мимоволі спостерігала за тим, як хлопець користується ножем і виделкою.

– Радієш, що твій утриманець впорався зі столовими приборами? – пожартував Северин. – Я не настільки безграмотний, присягаюся, і здатен дати раду ножу та виделці.

– Я не думала про тебе погано! – обурилась я. – Це ти сам мене звинувачуєш.

– Звик до упереджень.

Їв він швидко, жадібно, хоч і культурно. Покінчивши зі сніданком, побіг до душу. Я ж порилась у запасних речах, яких у нас вдома, на щастя, вистачало, бо періодично залишалися на ніч гості, і дістала гарну чисту блакитну сорочку та темні ділові штани. Має бути краще за джинси.

Я постукала в Северинову кімнату та почула схвальне мугикання зсередини.

– Тут сорочка і штани, – повідомила я, відчиняючи двері, – думаю. Тобі пасува… Ой!

Северин стояв просто посеред кімнати, як у сценах з романтичних комедій, де чоловік в одному рушнику.

Тільки ще й без рушника.