3 (5)

Я нервово ковтнув слину.

– Поговоримо, звісно, – відповів жінці з легкою усмішкою, яку, відверто кажучи, видобути з себе було не дуже просто, якщо згадувати про перспективу звільнення. Лілія продовжувала роздивлятися мене, явно зчитуючи реакцію, і я намагався реагувати спокійно – наскільки вмів. Не можна ж, щоб вона думала, ніби до її доньки причепився якийсь переляканий дурень.

– Я думаю, коли вже я тебе впізнала, Северине, – Лілія підвелась і обійшла стіл, спинилась біля мого стільця, – то ти мене також, правда ж?

– Звісно, – я кинув на неї невпевнений погляд. – Це добре чи погано?

– Що я тебе впізнала? Залежить від того, які у тебе плани на мою доньку. Те, що офіційно Женя мені падчерка, нічого не означає, сам розумієш. Я люблю її, як рідну, і нікому не дозволю псувати моїй дитині життя.

– Я не збираюсь псувати їй життя.

– А-ну розкажи, що збираєшся робити. А то абстрактними фразами багато хто вміє користуватися, а потім виявляється, що «я зовсім не те мав на увазі».

Лілія славилась своїм важким характером, і на роботі ніхто не хотів з нею зв’язуватися. Напевне, правильно було б заявити, що мене з Женькою взагалі нічого не пов’язує, і забратися звідси геть. Але я згадав, як дівчина просила їй підіграти, і відчув, як прокидається всередині знайома впертість.

Ну все. Просто чудово. Зараз, замість того, аби втекти звідси подалі і зробити вигляд, що я не знаю ніякої Жені, я сказав:

– Євгенія – чудова приваблива дівчина. Звісно, я допоміг би їй в будь-якому разі, там я не придивлявся, кого рятувати треба. У нас райончик ще той. Але звісно, вона мені сподобалась. Я ж не сліпий.

– Та ну.

Я знизав плечима.

– Вибачте, якщо вам це не подобається, але ж ви навряд чи хочете, щоб я вам брехав, правда ж?

– Цілковита, – погодилась Лілія. – Брехні я не люблю. То моя донька тобі подобається, і ти б хотів з нею зустрічатися?

– Подобається. І якщо вона теж цього хотітиме, то чому б і ні? Я знаю, що я не її рівня, але, – я гордо звів голову, – принаймні, я не якийсь козел, який навмисне затягнув дівчину в небезпечне місце, аби «порятувати», а потім крутити їй голову.

– Не надто гучні звинувачення? – примружилась Лілія. – Може, Ілля просто дурень?

– Він що так, що так дурень, – я схрестив руки на грудях. – Тому що нормальна, розумна людина не намагатиметься завоювати чиєсь серце ганебною підставою. Але, окрім того, що дурень, ще й жорстокий. Ні, я абсолютно впевнений в тому, що він намагався підставити Женю.

– Прямо-таки впевнений?

– Так.

– А моїй доньці сказав про це?

– Вона ж не сліпа. Сама помітила і почула. Я думаю, Євгенії і так той Ілля був дарма не потрібен, а тепер – тим паче. Вона таке не терпітиме.

– То, може, – Лілія схилила голову набік, – вона тебе використала, просто щоб прикритися від Іллі, а потім вкаже на двері?

Ну, ми приблизно це з Женею і обговорювали, тож я мусив реагувати спокійно, але чомусь всередині спалахнув неприємний сум. Я не дозволив собі цього відчувати, відігнав почуття куди подалі і спокійно витримав випробувальний погляд Лілії.

– Як вкаже, то піду, – сказав я. – Але не від того, що ви вкажете. І якщо ви зараз попробуєте сказати мені забиратися геть, я не послухаюся.

– Це б то чого?

– Тому що це неправильно, – серйозно відповів я. – Я не можу просто підставити Женю, забравшись геть, це з мого боку буде огидно. І їй вирішувати, хоче вона мати зі мною щось спільне, чи ні.

– Гордовитий, – Лілія випросталась і дивилась на мене згори вниз. Сині очі жінки виблискували. – А якщо звільню?

– Ну, звільните то звільните. Мені потрібна робота, але я ні за кого, крім себе, зараз не відповідаю, тому якось виберусь.

– А як же лабораторні миші, яких ти пожалів?

Вона і про це знає?!

– Не смикайся, – помітивши, як я напружився, розсміялась Лілія. – Насправді мені це подобається. Впертість, принциповість. Це гарні риси, Северине. Я не збираюсь вам заважати, гнати тебе з роботи абощо. Зустрічайтесь собі. Але якщо образиш мою Женьку, – вона примружилась, – тоді я змушена буду розтерти тебе на порох. Втямив?

– Втямив, – кивнув я. – Не ображу. Ну, я й без погроз не збирався.

Лілія всміхнулась.

– Думаю, ми з тобою поладнаємо. Йди. За сніданком побачимось. І щоб сьогодні до Жені не ліз!

Вона пригрозила мені кулаком, зібрала брудні тарілки і понесла на кухню, а я залишився сидіти, почуваючись водночас дурним і щасливим. Було б чого, знайшов халепу собі на голову! Але тепер зіграти в Женіну гру стало ще цікавіше.