3 (2)

Не знаю, чому, але перспектива познайомити мене з мачухою чомусь не викликала у Євгенії жаху. Навпаки, вона розслабилась, лише попередила:

– Якщо Ліля тебе про щось питатиме, відповідай чесно, бо вона брехню за кілометр відчуває.

– І ти пропонуєш брехати їй про те, що ми зустрічаємось.

– Вона спостерігатиме тільки зародження стосунків, – відрізала Женя. – Я не збираюсь ні про що брехати. Мене захистив симпатичний хлопець…

– І серце затьохкало в грудях, тому ти кинулась йому на шию, не розбираючи дороги, ага. Ти впевнена, що мачуха оцінить такий підхід?

– Припини, – сердито фиркнула дівчина. – Ти вважаєш, що геть не симпатичний, чи що? Не можеш мені сподобатися?

– Я бідний.

– Я багата. Між іншим, якби було навпаки, ми б назвали це класичною історією Попелюшки, і я б не почула жодного заперечення. Чи не так? А Лілі подобається, коли все виходить навпаки. Вона, знаєш, сучасна жінка. Впевнена, вона зацінить.

– Щось я дуже в цьому сумніваюсь.

Женя тільки підморгнула мені і більше не намагалась переконати, що я переживаю дарма. Здається, дівчина була аж надто впевнена в тому, що все вдасться, і не хотіла, аби хтось заперечував. Я вирішив, що іноді простіше здатися, і просто дивився, як змінюється вигляд з вікна. Старенькі хрущовки змінилися новобудовами та блискучими торгівельними центрами. Ми перетинали Київ наскрізь, торували шлях різноманіттям вулиць.

Будинок Жені був на межі міста, в приватному секторі, і, звісно, це виявилась не стара перехняблена дача, а пристойний маєток, оточений садом. Таксист спинився біля воріт, і Женя вистрибнула з салону швидше, ніж я бодай ворухнутися встиг. Здається, їй все-таки не подобалось заднє сидіння нашої «карети», і дівчина прагнула якомога скоріше його покинути, навіть розраховувалась, уже зазирнувши у вікно машини і видихнула з полегшенням, коли я вискочив на вулицю, і таксист поїхав геть.

– Я бачу, ти не дуже звична до такого транспорту, – усміхнувся я.

– Він вибрав найдовшу дорогу! Ми так петляли Києвом, що я аж встигла перелякатися. Не вистачало тільки, щоб нас завезли кудись у ліс.

– Я ж був з тобою, – сказав я, хоч звучало це паршивенько і дуже вже пихато. – Не дозволив би вкрасти, не переживай.

– Ой, – вона відмахнулась. – Я не переживаю. Просто не люблю, коли люди навмисно намагаються намотати більше кіл, щоб потім клієнт дорожче заплатив. Ну, ходімо?

Я зам’явся біля височенного паркану, з-за якого проглядали дерева. Вдалині маячив будинок.

– Ти впевнена, що твоя рідня не спустить на мене собак вже за те, що я посмів топтати ногами ваші чудові рівненькі англійські газони? – уточнив я.

– В сенсі «топтати», а доріжка тобі навіщо?! – обурилась Женя. – Крім того, у нас не англійські газони, Ліля любить місцеву рослинність.

Вона тицьнула щось на телефоні у мобільному додатку, і хвіртка з тихим скрипом відчинилась. Правда, я не був впевнений, що оцю велетенську залізну штуковину можна називати словом «хвіртка», але як ще позначити двері в паркані біля воріт, поняття не мав.

Дорога тут справді була, вимощена бруківкою, красива та різнобарвна. В місті у таких візерунках часто збивалися, а ось тут робочі постаралися на славу.

– А я думав, буде гравійна доріжка, як у фільмах, – сказав я. – Або асфальт…

– Асфальт – грубо, а гравійна доріжка – це вічна проблема для підборів, – пояснила Женя. – Ходімо.

Вона зам’ялась на кілька секунд, а потім рішуче взяла мене за руку. Я стиснув її долоню у відповідь, все ще не впевнений, чи це бодай трохи доречно.

Пальці у Жені були тонкі і теплі. Мені сподобалось її торкатися. Ніби дотягнувся до чогось далекого. Живий доказ, що все відбувається насправді…

Якби я був дівчиною, вже б подумки приміряв на себе кришталеву туфельку Попелюшки. Але я – хлопець, ця фальшива історія взагалі більше схожа на фарс, а жодна туфелька на мою лапу сорок п’ятого розміру не налізе.

Ми прискорили крок. Женя потягнула мене на ґанок, сама відкрила двері і мало не заштовхнула всередину. Навіть не дозволила пороздивлятися камінь, яким той ґанок викладено.

Мені здалось, чи це був мармур?! Він же коштує, як крило літака.

Всередині будинок, на щастя, здавався не настільки виклично багатим. Принаймні, золоті леви на мене з холу не дивилися. Але розслаблятися було рано, бо з кімнати вийшла жінка, вочевидь, Женина мачуха, ще й не сама.

– Привіт, – широко всміхнувся Ілля. – Я теж таксі викликав, подумав, Женю, не треба було відпускати тебе саму. А машину мій помічник забере.

В нього ще й помічник є. Ото вже клятий мажор! Але найбільше мене хвилювало інше. Євгенія не попереджала, що її мачуха – сама Лідія Грозевич, видатна лікарка, науковиця, легенда, на яку молиться кожен майбутній хірург в нашій лікарні… І моя безпосередня керівниця.

Здається, я влип.