3 (1)

Северин

Таксі ми знайшли швидко: я знав, де краще спіймати машину і на яку вулицю вийти, щоб бодай ніхто не сахався. Мій район не всюди такий веселий, це хлопець Жені спеціально обрав, здається, найгидкіше місце з усіх, які тільки можна.

Дівчина втомлено відкинулась на спинку сидіння і назвала адресу. Я вмостився поруч, і таксист, глипнувши на нас у дзеркало заднього виду, награно-суворим голосом заявив:

– Тільки дивіться мені, ніяких поцілунків, поки будемо їхати!

– Не цілуватимемось, обіцяю, – гмикнув я.

– Ага, ви, молодняк, завжди обіцяєте, а потім мені задні сидіння мий…

– Це ж лише поцілунки, хіба після них треба прибирати? – здивувалась Євгенія, наївно закліпавши своїми довжелезними віями.

Цікаво, вона прикидається дурненькою чи справді не розуміє, про що це таксист говорить?

– Мались на увазі не зовсім ті невинні поцілунки, про які ти подумала, – зрештою, трошки змилувавшись, пояснив я.

– Фу-у-у! – вона бридливо скривила носик. – Це ж огидно!

– Ну, вітаю у реальному світі, – не втримався я. – Ні, це справді не найкраще місце, але люди, знаєш, бувають огидними!

– І нетерплячими… – сумно підтвердив таксист.

Бідолашку аж пересмикнуло. Здається, Євгенія не звикла ні до публічних… Проявів людських почуттів, ні до того, що хтось так відкрито і нахабно про це говоритиме, бо відсунулась аж у самісінький куток і звідти дещо роздратовано позирала на мене. Я ледь стримував сміх.

Мила вона все ж таки.

Не так я уявляв собі мажорку. Євгенія  повинна бути пихатою, самовпевненою, можливо, трішки дурною, а поведінка дівчини – викличною. Але щось пішло не так. От її Ілля повністю відповідав, гм, тому, як я уявляв хлопців такого штибу. Хочеться начистити пику і поставити на місце, але руки бруднити не варто, бо потім ще проблеми боком вилізуть. Такі, як він, вміють створювати достатньо прикрощів.

– Куди ми їдемо? – спитав я пошепки за хвилину, коли Женя зрозуміла, що я точно чистіший за дверцята таксі, до яких вона так линула всім тілом, ніби до чогось безпечного, і сахнулась в протилежний бік.

– Ти ж чув адресу.

– Так, але, віриш, ні, я не знаю кожнісіньку адресу в Києві і поняття не маю, що там знаходиться. Ти десь там живеш?

– Саме там і живу, – пояснила дівчина. – Ти повинен провести мене додому. І показатись моїм рідним.

– Нащо?

– Щоб вони повірили в нашу гру!

Я виразно глянув на Женю.

– Слухай, – прокашлявшись, сказав я, – ми з тобою домовлялися підставити того Іллю і показати йому, де раки зимують. Я не можу тебе за це засуджувати, він справді виглядає козлом, і, знаєш, я на твою пропозицію радо пристав. Але обманювати купку доволі багатих, як я розумію, родичів – це не зовсім те, чого я в своєму житті прагну. Шариш? Чому ти їм-то мститися зібралась?

– Я не збираюсь мститися їм! Я просто… – Женя розгубилась. – Ілля ж про все дізнається.

– І що?..

– Знову до мене лізтиме. Вирішить, що це був мій локальний бунт.

– Попроси рідню, щоб відігнали його від тебе.

– Я хочу впоратись з чимось самостійно! – відповіла рішуче Женя. – Тому прошу тебе віднестись до справи серйозно і, можливо, за фіксовану щомісячну плату зіграти роль мого хлопця.

– Щомісячну?

– Гаразд, щотижневу. Щоденну не проси, тому що це вийде надто дорого і дає тобі забагато, – вона змахнула руками, – простору для маневру.

– Звучить божевільно.

– Ми вже домовились, і я сподіваюсь, що ти все одно мене підтримаєш. Я не очікувала, що ти раптом зміниш свою думку! – зараз Женя нагадувала сердиту пташечку, що так і позирала на мене з-під лоба, і це було… мило.

– Нащо тобі це треба?

– Щоб довести, що я можу зустрічатися з нормальним хлопцем, що хтось буде зі мною не тільки заради грошей, і взагалі, що справжнє кохання існує.

– І саме для цього ти збираєшся винайняти студента з поганого району, аби він за гроші зіграв закоханого в тебе по вуха дурника, – підсумував я. – Щось в цьому є, але я не впевнений, що назвати цей хід думок «логікою» не буде збоченням і, гм, злочином проти цієї самої логіки.

Женя сердито мене штурхнула.

– Це ти так переконуєш?

– А що, кинутись тебе обіймати? Якщо я тобі не подобаюсь, то я цього ніяк не зміню, а так зможу бодай характер свій проявити.

Я не втримався і розсміявся. Такі, як вона, не для таких, як я. Дівчинка з багатої родини і хлопець-сирота з паршивого району, вихований стареньким дідусем. Та й діда вже на світі нема… Але він, на мою біду, був ще тим мрійником і навчив шукати в людях хороше, захищати жінок і вірити в кохання. І от, я вже дозахищався, що витріщаюсь на красуню, яка для мене абсолютно недосяжна, і думаю, що відмовляти їй не хочу. Дурень. Як є, дурень. Дід би з мене пореготав… А потім порадив би погоджуватись.