2 (4)

Ілля нервово всміхнувся.

– Ні, звісно ж, виставка є. Ходімо, – він не дуже впевнено, та все ж рушив вулицею. Ми з Северином  слухняно рушили слідом.

А раптом виставка справді була? Я навіть замислилась, чи правильно взялась жартувати над хлопцем, чи слід було чесно поговорити. Може, все випадково склалось, і він точно не готував для мене пастку з хуліганами? Не варто завжди думати про людей погано!

Це у мене від батька. Або від Лілі, все-таки, мачуха значно більше доклалась до мого виховання. Починаю підозрювати хлопця лише тому, що не можу прямо йому сказати: між нами нічого не буде, принаймні, точно не так швидко, як він собі намріяв. Слід було б…

– Здається, – голос Іллі висмикнув мене з роздумів, – ми трошки заблукали. Десь тут… не можу знайти. Вулиця якась не така. То все від їх перейменування!

– Востаннє тут вулиці перейменовували років п’ятнадцять тому, – гмикнув Северин. – Дивовижно, наскільки ж старою інформацією ти послуговувався.

Ілля зиркнув з-під лоба на нього і процідив:

– Нема нічого такого в тому, щоб не дуже орієнтуватися там, де не живеш. Зазвичай я ходжу іншими вулицями, – він ще й вуста презирливо викривив, ніби показуючи, що це місце за рівнем йому не пасує. Мені відчайдушно хотілось ляснути Іллю по губах або по лобі, щоб перестав корчити гримаси. Який огидний снобізм!

Він на Северина дивився так, наче хлопець – людина другого сорту, а Ілля робить йому велику ласку вже тим, що до нього говорить.

– Але ж Северин тут гарно орієнтується, – прощебетала я, намагаючись не видати своєї злості у голосі, – тому, Ілле, якщо ти скажеш йому адресу, він допоможе нам відшукати ту виставкову залу, чи куди ти мене поведеш.

– Та я… Дідько, – Ілля потер скроні. – Я згадати не можу адресу. Через хвилювання за тебе, Женю, геть все з голови повилітало.

– Яка халепа, – поцокав язиком Северин. – Ну, але ж якісь фотографії мають бути. І в пошуковику тебе не забанили. Знайди той захід знову, і підемо.

Ілля переступив з ноги на ногу.

– Може, ну його? – зітхнув він. – Якщо чесно, я геть не в настрої зараз милуватися картинами, Женьк, так психанув за тебе…

Та що ти кажеш, любчику. Ну справді, перенервував, що я не повисла на твоїй шиї після того, як ти врятував мене від купки покидьків.

– Але я хотіла побачити картини, – картинно зітхнула я. – Ілле, я б інакше взагалі сюди не приїхала! – намагаючись тримати образ, я швидко закліпала очима, ніби намагалась втримати сльози.

Ілля розгубився остаточно. Його брехня тріщала по швах.

– Женю, – він ступив до мене ближче, – ходімо, я відвезу тебе додому. Тобі потрібно заспокоїтись, побути поруч з рідними. Серйозно, зараз не до виставки. Я переживаю, аби нічого ще не сталось. Та виставка… Та хай вона горить синім полум’ям, щоб заради неї стирчати в такому поганючому місці. Ходімо, прошу.

Я поривалась протестувати, але Ілля явно збирався наполягати на своєму.

– Зараз я наберу твою мачуху, скажу, що ми приїдемо скоро, – запевняв він солодким голосом. – Правда, не капризуй. Ти перелякалась…

Ні, ну яке ж нахабне! Я вже майже вигадала, як зараз поставлю його на місце і змушу зізнатися, що ніякої виставки насправді не було, але Северин вклинився в розмову першим.

– То ти сюди на машині приїхав? – поцікавився він. – Дорога?

– На дешевих я  не їжджу, – буркнув Ілля.

– Навіть не сумніваюсь. Але раджу перевірити, як твоя автівка поживає. Оті хлопці, від яких ти… Відбивав телефон, свого не впустять.

– А ти що, добре їх знаєш? – мій вже абсолютно точно колишній хлопець зміряв Северина таким поглядом, ніби перевіряв, наскільки той схожий на хулігана. – Ну, помітно, у вас є багато спільного…

– Я тут живу, – Северин пропустив його кпини повз вуха, – і, звісно, знаю, хто живе ще і кого краще десятою дорогою обходити. А машину краще перевір.

Ілля закотив очі, але до автівки все ж повернув. Він за неї хвилювався, це було очевидно з того, як хлопець прискорив крок. Ми трошки відстали, дозволяючи йому забігти вперед, і я майже без подиву почула гучний обурений скрик, що долинав від припаркованої машини.

– Моя лялечка!

– Обнесли, – підсумував Северин. – Отой, що в тебе телефон витягав, був у банді, що авто викрадала, але його не посадили. Не знаю, чому. Відбрехався, видно, ватажок все взяв на себе… Думаю, краще викликати таксі, поки ще не стемніло, бо в наш район не надто поспішають їздити.

– Знаєш, я якось не в настрої їхати самій на таксі, – нервово буркнула я. – З таким-то місцевим контингентом…

– Хочеш, – Северин зітхнув, – поїду з тобою?

Я подивилась на Іллю, що розпачливо бігав біля машини.

– А його залишимо?

– Дорослий хлопчик, впораємось.

Що ж, це була гарна помста. Я ще трішки посумнівалась, а тоді рішуче кивнула. Ілля повинен поплатитись за те, що наробив. Я його, зрештою, не змушувала мене обманювати і підставляти. Хай тепер викручується. Сам.