2 (3)

Виявляється, обіймати такого дужого красивого хлопця – приємно. Я міцно притиснулась до Северина, а він, на щастя, легко зорієнтувався і пригорнув мене у відповідь. Гарячі долоні обпекли шкіру, а тихий чоловічий сміх пестив слух.

– Ну годі, годі, здається, твій… Ілля не надто радий, що ти мене так міцно обіймаєш, – озвався він. – Радий знайомству.

Северин продовжував пригортати мене однією рукою, а вільну долоню простягнув Іллі. Той стиснув його пальці так міцно, ніби хотів роздушити. Мій рятівник відповів тим самим, і настав вже час Іллі дещо бліднути і ойкати.

– Прошу пробачення, мої руки звичні до роботи, трохи не розрахував силу, – нібито винувато всміхнувся Северин, але я бачила, що насправді він анітрохи не шкодує.

Ілля струснув своїми перетиснутими пальцями і вичавив з себе:

– Радий, що ти в порядку, Женю. Я запізнився всього на хвилинку…

– Двадцятихвилинку, – гмикнув Северин.

У відповідь його мало не спопелили поглядом. Ну-ну, зиркай-зиркай, любий, це тобі не допоможе анітрохи.

– А тебе вже не було, – провадив далі Ілля. – Зате якісь три… чмира блукали туди-сюди. Я підійшов до них спитати, чи вони не бачили тебе тут… І уявляєш, бачу в їх руках твій телефон, вони думали, як розблокувати!

– Який жах, – Северин цокнув язиком.

– Ледь відбив, – гордо повідомив Ілля.

– Побитим не виглядаєш, – прокоментувала я.

Ілля торкнувся кінчиками пальців своєї щелепи.

– Пропустив один удар, але, сподіваюсь, обійдеться без синців. У мене удар поставлений, ти ж знаєш. Я їх миттю розігнав. Ось, тримай, – він простягнув мені мобільний. – Вибач, що я не встиг вчасно. Якби я побачив, що вони до тебе лізуть, я б їх… Ух! Ну, дякую, що допоміг, врятував мою дівчину, – він повернувся до Северина, – але більше ми твоїх послуг не потребуємо. Женько, ходімо.

У відповідь Северин обійняв мене трошки міцніше.

– Тут вже як Єва скаже.

– Вона не Єва, – примружився Ілля.

– Ну, якщо в твоїй голові вміщається лише один варіант скорочення від «Євгенії», то я, в принципі, не здивований, що ти так промахнувся з часом.

– Женю, ходімо, – Ілля знов спробував зрушити мене з місця, цього разу стиснувши зап’ясток. – Треба забиратися з цього району.

– Ілле, – я хитнула головою, – ми повинні віддячити Северинові. Я боюсь навіть уявити, що б зі мною трапилось, якби він не прийшов на допомогу!

– Гхм. Так, справді, – повільно кивнув  хлопець. – Звісно, не можна залишати це без подяки. Скільки? – він дістав з кишені гаманець і витягнув звідти кілька хрустких купюр.

Северин спохмурнів.

– Я схожий на якогось дріб’язкового придурка?..

– О, так, звісно, цього мало, – гмикнув Ілля. – Ціни нині високі, як ніколи. Прошу пробачення, – він додав ще кілька купюр.

Северин уже не приховував, що розсердився.

– Мені не потрібні гроші, – відказав він суворо. – Я допоміг Євгенії, тому що вона потрапила в біду, і це нормально – врятувати дівчину, до якої причепилось троє місцевих хуліганів.

– Ілле, справді, Северин відмовився від грошей. Я ж пропонувала, – швидко додала я. – Ми домовились про іншу винагороду. Северин сказав, що теж цікавиться сучасним мистецтвом…

Хлопець так виразно зиркнув на мене, що їжаку ясно: йому те сучасне мистецтво, як мені якісь мотогонки. Але нічого не сказав, тому я бадьоро продовжувала.

– Він зрадів, коли я запропонувала приєднатися до нас на виставці. Ти ж казав, там вхід вільний? Нас обов’язково мають впустити!

– Крім того, – докинув Северин, – мені дуже цікаво дізнатися, де ж то в моєму районі проводять такі виставки…

– Тут поруч, – процідив Ілля. – Але не факт, що нас туди пустять…

– Чого б то ні? – здивовано вигнула брови я. – Хіба Северин виглядає якось ненадійно. Боже, Ілле, не будь таким снобом! Ти ж знаєш, я цього не виношу.

– Якщо мене не пустять, я просто розвернусь та й піду, – запропонував Северин. – І не буду вам набридати. Ходімте! Не бачу причин цього не зробити. Ну, хіба що, – тон був жартівливий, – там насправді нема ніякої виставки, але ж бути такого не може, правда?