2 (1)

Євгенія

В мені все буквально закипало від злості. Як Ілля міг так вчинити! Винайняти когось, аби вони завдали шкоди!

Напевне, цей гнів був доволі відчутним, бо бідолашна біленька мишка, забачивши мене, шурнула під диван. Северин, що саме вибрався з балкону до кімнати, спитав:

– І як ти хочеш йому помститися? Ще й за моєї участі? Пику тому мажору начистити, чи що? Ну, якщо ти вважаєш, що це допоможе…

– Батько Іллі має високу посаду в поліції, – я схрестила руки на грудях. – Ти й пальцем його не торкнешся, якщо не хочеш проблем з законом.

– Ну, припустимо, я не бачу у приємних снах, я сиджу за гратами, – погодився Северин. – Але що тоді?

Пелена гніву, що застилала очі, поступово танула. Мені все ще трішки хотілось плакати, але я пригадувала мачушину науку. Жінка повинна думати на три кроки вперед, аби усі ці кляті чоловіки, що намагаються зіпсувати їй життя, не змогли завдати шкоди. Розум – це зброя. Ну, Ілля, я цю зброю використаю на тобі в повній мірі…

– Якщо я скажу Іллі, що він мене обманув, розповім, що почула розмову, звинувачуватиму його, він заявить, що я не так його зрозуміла, – повільно промовила я, зиркаючи на Северина з-під лоба. – Що, мовляв, це все чиясь фантазія, а гроші він їм давав, щоб повернули мобільний телефон і всяке таке. Розумієш? Типовий газлайтинг!

– Не розумію. Не розумію, як ти зустрічалась з хлопцем, про якого знаєш, що він на тебе тиснутиме і брехатиме про все, про що лиш зможе, – хитнув головою Северин. – Це ж дурість якась!

Я сердито зиркнула на нього з-під лоба. Наші з Іллею стосунки були дивними, що вже там брехати.

…Ми познайомились в університеті. Я мріяла малювати, але і звичайну освіту отримати теж хотіла, тож наважилась вступати. Обрала спеціальність, пов’язану з менеджментом та економікою, бо треба ж бодай щось тямити в сімейних справах. Так і зустрілась з Іллею. Ми вчились в одній групі, і він одразу ж почав залицятися до мене.

Дівчата вважали, що мені пощастило. Я мала підозри, що причиною такого інтересую стала моя сім’я, якщо чесно. Я ж та сама Стрельбицька, донька покійного Гната Стрельбицького, одного з найвпливовіших бізнесменів нашого міста.

І успадкувала двадцять п’ять відсотків всіх його статків.

Управляли ними, правда, досі Ліля з Вадимом, але після свого вісімнадцятиріччя я вже могла вимагати відчуження частки і братися до справ. Не хотіла, але то інші справи.

Ілля, звісно, запевняв, що його зовсім не цікавлять мої гроші. Та й залицявся він гарно, і я здалась. Ми ходили в кіно та театри, іноді – в ресторанчики. За якийсь час я навіть почала запрошувати Іллю додому, в гості, і він, здається, подобався моїм рідним. Але останнім часом почав аж надто тиснути, щоб наші стосунки вийшли на новий рівень.

Я ніяких рівнів не хотіла. Та й взагалі, рано ще думати про все це, мені ще дев’ятнадцяти нема! Я тільки перший курс університету закінчила! А Ілля вже двічі заїкався про весілля. Серйозно? Та ми цілувались півтора рази, і підвищувати лічильник до двох я не планувала.  

– Раніше, – сердито буркнула я, зиркаючи на Северина, – мені не було чого його прогнати. І він на мене не тиснув. Я просто знаю, що Ілля це може.

– І робитиме з тобою, – підсумував Северин.

– Так. Ні. Не знаю! Але якщо він винайняв хуліганів, щоб вони на мене напали, і збирався з’явитися, як лицар на білому коні, я не повинна йому довіряти! Або, може, я неправильно щось зрозуміла…

– Ти вже й сама починаєш сумніватися, а він ще навіть не почав оті ваші психологічні ігри, – закотив очі Северин.

 – Нічого я не сумніваюсь! І взагалі, я хочу зрозуміти, нащо Ілля це зробив і наскільки підступний план він вигадав, – фиркнула я. – От.

– По-моєму, все очевидно. Він просто хотів, щоб ти розтанула в його обіймах, він же рятівник, – Северин протиснувся повз мене, став на коліна біля дивану і простягнув руку до миші.

Тваринка визирнула зі свого укриття і, переконавшись, що шлях відкрито, побігла до мене. Маленькі лапки затупотіли по долоні Северина. Вона швиденько залізла йому на плече і вмостилась там, біля коміра, помахуючи довгим хвостом.

– Класична схема, – продовжив хлопець. – Герой, лицар на білому коні рятує прекрасну даму від небезпеки. Вона, звісно, миттю переповнюється подякою і мріє лиш про поцілунки свого захисника або і про дещо більше…

– Фу!

– Скажеш, що я неправий?

– Думаю, що правий, – зітхнула я. – От тому і хочу провчити Іллю, тільки без звинувачень. Допоможеш?

– Для початку озвуч, яку ти мені виділила роль у своїй помсті, – похитав головою юнак. – А потім поговоримо.

– Ну, я ж мала закохатись в свого рятівника, так? А врятував мене ти, – я відчула, що шаріюсь, хоч намагалась говорити дуже впевнено. – Отже, тепер ти маєш стати моїм хлопцем, і я повинна на твоїй шиї виснути. От. Підійграй, а?