1 (4)

В серці, якщо чесно, спалахнула радість – попри переляк. Ні, звісно, я не бажала Іллі лихого, але, по-перше, раділа, що він все-таки приїхав, хоч і запізнився щонайменше хвилин на п’ятнадцять, а по-друге, нехай дізнається, як мене підставив. Тільки…

– А вони його не поб’ють? – напружено спитала я. – Вони агресивні. Чому до нього підійшли?..

– Не знаю, але виглядають мирно, – гмикнув Северин. – Можемо вийти на балкон, послухати.

– В тебе є балкон?

…Йому краще пасувало слово «склад». Метр на два, дрібний балкончик видавався насмішкою в порівнянні з тим, до чого я звикла. Зате я миттю зрозуміла, чому люди в коментарях так обурювались, коли знов починали писати за заборону скління балконів. Всі ці речі точно нікуди було б подіти в квартирі, теж далеко не просторій.

Ми з Северином ледь помістилися тут вдвох. Мені в ногу впиралась емальована миска, а він сперся коліном об стілець, на якому збоку прилаштували чимале відро з кришкою. Інша половина відра спиралась на перехняблену полицю.

– Для чого це? – зиркнула я на відро. – І це? – на миску.

– У нас частенько вимикають воду, а миска – це коли з балкону натікає і починає накрапати. Сусід щось накоїв з ізоляцією, і тепер у мене від нього справжні ріки, коли дощ, – зітхнув Северин. – Диви, а хлопець ще цілий. Ти так хвилюєшся… Знаєш його?

– Це і є той, через кого я приїхала сюди.

– На місцевого не схожий.

– Він запросив мене на виставку сучасного мистецтва, – пояснила я. – Це Ілля. Ми зустрічаємось.

Северин скептично визирнув назовні. Ілля жестикулював, щось пояснюючи хуліганам. Вони відповідали тим же, і знизу вже кілька разів долинав гучний чоловічий регіт. Загалом, здавалось, Іллю бесіда абсолютно не лякала.

Я невдоволено поморщилась. Чи не надто він привітний з цими… асоціальними елементами? Щось мені це не подобається.

– Зустрічаєтесь, кажеш? Ну, я сподіваюсь, ти його кинеш, – гмикнув Северин. – І то чим швидше.

– Чому б то я мала? – миттю наїжачилась я. – Думаєш, за порятунок закохаюся в тебе з першого погляду, чи що?

– Ні, просто мені здається, що брехливі козли трошки не в твоєму смаку, Єво-Євгеніє, – Северин зітхнув. – А він таки козел.

– Чого б то?

– Тут ніяких художніх виставок зроду-віку не було.

– Навіть андеграундних?

– Ти думаєш, якийсь притомний художник припреться на цю вулицю, – уїдливо поцікавився Северин, – і спробує влаштувати тут виставку? Навіть у приміщенні? Та й тут тільки житлові будинки. Про підвали навіть не заїкайся. Може, приватну майстерню якийсь дурний сміливець і відкрив би, але так, щоб сюди стягувати інтелігенцію подивитись на його картини? Ну, вибач. Нема дурних.

– В різних районах живуть різні люди, – надулась я.

– Ти мені про це розкажи. Знаєш, легше виманити пристойне населення звідси кудись у центр, ніж навпаки. Та й щось вони довго балакають. Сама послухай.

Здається, Северин уже знав, що почує, але анонсу мені не зробив, лиш відчинив вікно ширше, даючи мені можливість самостійно насолодитися сольним виступом Іллі. Саме вчасно, бо я почула його голос, що від обурення мало не зірвався на фальцет.

– В сенсі, ви своє діло зробили! Женіть бабло назад!

– Сподіваюсь, – Северин сперся плечем об віконну раму балкону, – тобі не варто пояснювати, що таке «гнати» і «бабло», Єво-Євгеніє.

– Припини так мене називати, і я не геть дурна, – буркнула я, – сленг розібрати здатна.

– Ми дівку налякали? Налякали. Мобілу в неї потирили? Потирили. А що ти в неї не єдиний герой, то це не наша проблема. А будеш багато вимахуватися, це зараз твоєю проблемою стане, поняв?

– Та я вас…

– Шо? В суд подаси? Скажеш, що заплатив гроші, аби ми твою дівку налякали і вона кішечкою до тебе в обійми цибнула?

Я сахнулась від вікна.

Який жах! Це ж стало розуму таке зробити… Ілля, виходить, заплатив гроші, аби на мене напали, і хотів цим скористатися? Видати себе за героя, лицаря у блискучих обладунках?

– Скажи мені, що я неправильно зрозуміла, – прошепотіла я, зиркаючи на Северина.

– Я в нього грошей не брав, так що не бачу жодної причини вигороджувати. Ну, і це доволі передбачувано. Він навіть зовні здається козлом, – зітхнув Северин. – То що, ти плакатимеш через цього рогатого?

– Донька… Пасербиця, – виправилась я, – Лілії Грозевич ніколи не плакатиме через якогось мужика! Я йому помщуся! А ти мені допоможеш!

Я вискочила прожогом з балкону, не даючи Северинові зіпсувати мій пафосний виступ. Тепер лишалось небагато: вигадати, власне, як саме я буду мститися цьому ссавцю з ряду парнокопитних, родини бикових.

Він у мене ще потанцює!