1 (1)

Євгенія

І смикнув же мене чорт поїхати в цей район!

Я нервово переступила з ноги на ногу і роззирнулась. Щойно над головою блимнув і згас останній ліхтар, і вулиця поринула у темряву. Я навіть не знала, чи це погана новина, бо хвилину тому на мене витріщалися троє хлопців сумнівної зовнішності. Але ж вони не підходитимуть, правда?

– Та де ж ти, – я дістала з кишені смартфон. – Ілле, де тебе носить?

Світло екрану мало не засліпило мене. Я скрутила яскравість і спробувала набрати номер свого хлопця. Якби не Ілля, ноги б моєї не було в одному з найпаршивіших та найнебезпечніших районів Києва. Але він сказав, що тут якась особлива художня виставка, і я просто мушу це побачити. А я повелася, приїхала. Ми мали зустрітися!

Може, я щось наплутала і не на тій вулиці вийшла з таксі?

Руки тремтіли. Я знайшла Іллю в контактах, збиралась подзвонити, але мобільний раптом вихопили у мене з рук.

– Привіт, красунечко.

Ліхтар знову мигнув, освітивши вулицю на кілька секунд. Хлопці, що витріщались на мене, нікуди не зникли, навпаки, тепер вони підійшли ближче. Один стояв поруч, спершись плечем об ліхтар, другий – переді мною, ще й крутив мій смартфон в руках, а третій – нахабно обійняв за плечі.

Стало страшно. Я ходила на курси самооборони, але ж не проти трьох міцних чоловіків. А на вулиці більше ні душі.

– Чия будеш? – спитав той, що забрав мобільний.

– Своя власна, – я простягнула руку, намагаючись триматись впевнено, як вчила мачуха. – Віддайте негайно смартфон.

– Та віддамо, віддамо, – мобільний перекочував в кишеню до хулігана. – Ти не переживай, любонько. Треба просто показати, як гарно ти вмієш просити.

– Пустіть, – я шарпонулась, намагаючись вивернутись з неприємних обіймів. – Я вас не чіпала, от і ви мене не чіпайте.

– Кицюню, це наш район. І якщо ти вже в нього забрела, то мала б розуміти, що така краля не може гуляти тут на самоті. Це навіть непристойно.

Я спробувала відступити, але мене тримали міцно. Третій теж підійшов впритул, затискаючи, мов у клітку.

Закричати? Покликати на допомогу? Горло стиснулось від нервів, але я знала, що можу когось гукнути. Тільки хто прийде рятувати дурепу, яка послухала свого хлопця, сама припхалась в небезпечний район на художню виставку, і стояла одна-однісінька посеред вулиці, незрозуміло чого очікуючи.

– Зараз сюди прийде мій хлопець, – випалила я. – Він спортсмен, і він вас миттю розкидає. Забирайтесь геть, поки цілі.

Якщо Ілля взагалі не забув про мене, бо він же мав прийти ще хвилин десять назад. Може, затримали. Або вирішив, що йому нема чого робити в поганому райончику.

Дідько!

– Ну, тоді твій хлопець сам винен, що він тебе сюди відпустив. Зараз розважишся зі справді крутими чуваками, і більше тобі з ним бути не захочеться, – фиркнув той, що забрав телефон, напевне, їх ватажок.

Світло знов спалахнуло над головою, саме вчасно, щоб я побачила, як його рука тягнеться до моєї щоки. Брикнулась, аби уникнути доторку чужих пальців, замружилась…

Але нічого не трапилось.

Я повільно відкрила очі. Поруч з ватажком стояв ще один незнайомець, високий плечистий юнак. Він міцно стискав пальцями зап’ясток хулігана.

– Ну привіт, Юрчику, – процідив незнайомець. – Що це ти робиш? Знову до дівчат чіпляєшся?

– Привіт, Северине, – очі Юрія забігали з кутка в куток. Він явно не чекав, що хтось втрутиться. – Та ми тут просто балакаємо.

– Та що ви кажете.

– Дівчина самотня, – кивнув Юрій. – Ти йди собі, ми тут її розважимо. Додому проведемо. Розкажемо, що не можна в такий час красуням самим на вулиці стирчати, ну?..

– Руки прибрали.

Северин відштовхнув Юрія і інших двох, чиїх імен я не знала, і встав поруч. Один з хуліганів спробував сіпнутися до нього. Я встигла помітити, як Северин заносить кулак, потім світло згасло – лише на мить! – а коли знов повернулось, безіменний юнак стояв, зігнувшись навпіл, і щось сичав крізь зчеплені зуби. Другого як вітром здуло, поруч зі мною стояв лише мій раптовий рятівник.

– А-ну відійшли геть! – гаркнув хлопець. – Це моя дівчина!

Гаряча долоня лягла мені на талію. Хулігани позадкували, але я все одно не могла видихнути. Невже пощастило, і хтось дійсно заступився, вирішив допомогти? Хоч би тепер моєму захиснику не дісталось!

Але хлопці, що причепились до мене, явно добре його знали.

– Ти, кралю, сказала б, – нервово буркнув один з них, – що ти Северинова. Ми б і на метр не наблизилися.

– Ви мали самі зрозуміти, що вона моя, – з викликом озвався Северин. – Геть!

Нападники перезирнулись і кинулись навтьоки. Я б теж побігла, в протилежний бік, але Северин обійняв мене ще міцніше.

– Ну що, кохана, – він всміхнувся. – Ходімо до мене?

Кохана? Ще тільки цього не вистачало…

– Ми ж навіть не знайомі, – прошепотіла я. – Я ім’я твоє почула півхвилини назад.