17. Слова.

Звернення було призначено на дванадцяту годину. Телевізійники разом із представниками Палацу приїхали на місце за дві години, та спочатку обрали локацію. Королева із регентом повинні були стояти перед одним з входів до командування сил поліції. Остаточно це місце затвердив Джордж Хармон, який відповідав не лише за текст виступу, а й за антураж, - окрім, хіба що, одягу. Телевізійники встановили та налаштували апаратуру, - основна та запасна камери були обладнані телесуфлерами; королева та регент мали досвід виступів на телебаченні.

За десять хвилин до дванадцятої до двору в’їхали три автомобілі. Два були звичайні на вигляд легкові, лише із «блимавками» та номерами із силуетом корони. А от між ними їхав «Роллс-Ройс». Його використовували зазвичай для важливих «церемоніальних» виїздів, і сьогодні, коли Перша родина повинна була з’явитися у командуванні сил поліції, був саме такий випадок. Взагалі-то, регент, якому ніщо людське не було чуже, віддав би перевагу тому, щоб приїхати за кермом одного з власних спортивних автомобілів. Але – не усе можуть навіть королі…

Один з офіцерів відчинив задні двері «Роллс-Ройса» - вони відчинялися проти ходу авто, саме для того, щоб пасажирам було зручніше. Ті й вийшли назовні та спитали в Хармона, що підійшов:

-Куди нам іти?

І той повів їх до місця, де було встановлено камери. Охорона зітхнула із полегшенням, - щодо нападу на цій закритій території навряд чи можна було особливу турбуватися.

Есі Обідокве сиділа на ліжку у палаті тюремного шпиталю. Вона читала книгу, принесену адвокатом, - насправді, за час, що була тут, вона прочитала вже кілька книг. Щоправда, кожні кілька хвилин відволікалася, щоб подивитися у вікно. Більше все одно не було чого робити.

Останніми днями до неї ніхто не приходив, окрім лікаря та тих, хто приносив їжу. Поліцейські не турбували допитами, відповідно, не з’являлися й адвокати. Це означало, гадала Есі, що у справі не відбувається нічого нового. Добре було б, якби у палаті хоча б був телевізор. Хоч якась інформація, - не про справу, ні, просто з зовнішнього світу. Вона могла б попросити, щоб адвокат передав її прохання, та Убас передав би маленький телевізор. Але вирішила не гнівити долю. Дівчина розуміла, що після нервового зриву, який «влаштували» їй фріпортські детективи, практично одужала. Навіть ліки їй припинили давати. А це означало, що її повинні були б повернути до звичайної тюремної камери, такої, у якій вона провела першу ніч після арешту. А там можна затриматися надовго. Як розповідала та росіянка, Олена Полякова, - вона там більше, ніж півроку. Знала це лише тому, що новенькі казали, який сьогодні день, а сама зовсім втратила відчуття часу. Есі розуміла, що повинна знаходитися саме у таких умовах, але її не забирали звідси… Вона, звісно, не протестувала, але замислювалася: чому так? Про неї просто забули? Навряд чи. Чи це … наслідок старань містера Талана? Але усе, що вона знала про батька свого нареченого, - і зі слів самого Алекса, й з власних спостережень, коли вони спілкувалися в нього вдома, і з почутого вже після арешту, - говорило проти того, щоб той робив для неї щось більше, ніж передбачено правилами. Він і знущання детективів-набісі припинив не тому, що знав її особисто, він би зробив це по відношенню до будь-кого. Але … чому ж тоді вона досі тут?

Відчинилися двері. До палати увійшли дві жінки. Одна – поліцейська у формі (на жаль, не Нгава, зате вона теж була бонго, Есі вже бачила її та розмовляла рідною мовою; лікар, до речі, теж був з її народу), друга – медсестра, яка тримала у руках великий мішок з тканини, - раніше вона такого тут не бачила. Обидві привіталися, а потім медсестра поклала мішок на ліжко та … стала діставати з нього речі, які в Есі відібрали при арешті. Тут було усе – не лише одяг, а навіть смартфон.

-Що це..? Навіщо..? – Дівчина була спантеличена, побачивши усе це поряд із собою. А поліцейська посміхнулася та сказала:

-А ти що, на волю у цьому хочеш? – та показала на тюремний костюм, у який Есі й була одягнена.

-Що? На волю?!

-Так. Не треба займати у в’язниці чуже місце! – посміхнулася поліцейська. - Тож – одягайся та ходімо. От тільки … треба буде взяти участь у невеличкому спектаклі … за участі високих акторів. А потім – ти вільна іти, куди завгодно!

-Невже..?

На очах дівчини з’явилися сльози, але вона швидко опанувала себе та простягнула руки до речей, що лежали поряд.

А вже через декілька хвилин вона сиділа на лаві у якійсь кімнаті, але не одна, а у компанії інших заарештованих у цій справі; усі були знайомі між собою, усі були одягнені у своє, що було точною ознакою: їх таки випускають з в’язниці. Усі могли перемовлятися рідною мовою, щоправда, тут же були присутні троє озброєних поліцейських, двоє з яких, включно із жінкою, яка заходила до палати Есі, теж були бонго. А тому хтось пожартував:

-Однією ногою на волі!

Але тут же усі звернули увагу на телевізор, що висів на стіні. Та побачили те ж, що зараз було, мабуть, на екрані майже кожного телевізору у королівстві. Мало хто у цей момент міг дивитися щось інше.

На екрані з’явилися королева із регентом; вони стояли у дворі командування сил поліції перед мікрофоном, а трохи позаду стояв генерал Олете, зберігаючи дистанцію, яка була необхідною у даному разі.

Королева була у блакитному костюмі та капелюшці, - вона явно у дечому наслідувала свою британську «колегу». Регент – у парадному мундирі, на якому, проте, не було жодної нагороди; так було прийнято у королівстві. Але зараз важлива була не зовнішність. Королева розпочала говорити: