16. Сила.

-Ніколи такого не бачили? Але ж ви казали, що воювали?

На відміну від свого начальника, капітана Твено, лейтенант Зайдер дивився на Валентина із неприязню та недовірою. Білий, судячи з усього – німець, років двадцяти шести, він виглядав так, як повинен виглядати військовий. Та, здається, зневажав тих, хто військовим не був. А тим більше – хто розповідав, що воював, а сам став поліцейським.

-Я був миротворцем у Югославії, та розвідником на війні в Україні, - пояснив Талан. – У першому випадку – я не був на якійсь стороні. До того ж, був у поліцейській місії. А у другому – коли я там був, на цій війні не застосовувалася авіація. Жодною зі сторін. Лише дрони... Тому я ніколи не бачив аерофотознімків. Я звик вести розвідку, заповзаючи у розташування ворога, - посміхнувся він.

Не можна було сказати, що на Зайдера пояснення справило велике враження, але, принаймні, дивитися на Валентина, як на самозванця, який розповідає, яким був героєм на війні, він припинив. А капітан припинив суперечку:

-Може, перейдемо до справи, джентльмени?

Насправді, він був правий. Але Валентин просто не міг дозволити собі не відповісти цьому хлопцеві. Капітан проявив себе розумним дипломатом, давши йому можливість це зробити.

Усі нахилилися над роздрукованими фотографіями. Окрім Валентина, який не мав формального звання, та обох офіцерів, присутнім був також сержант Кілобе. Зайдер дістав старомодну лупу та став розглядати дрібні деталі на одному зі знімків. Твено покликав його тому, що лейтенант був начальником розвідки у цій групі.

-Гадаю, цей, сер, - сказав нарешті Зайдер. Звертався він при цьому лише до свого командира, ніби поліцейських тут і не було, ніби він залишив їх за дужками. Ображатися не було коли, й Талан спитав:

-Чому ви так вважаєте?

Лейтенант, нарешті, повернув голову у його бік.

-По-перше, ось позашляховик на ділянці. Я не можу з такого ракурсу визначити модель, але це може бути той «Лендкрузер», про який ви казали. Принаймні, підходить за розміром. Але головне не у цьому. От, дивіться, ці доріжки… Не вимощені, а протоптані. Точніше, таке враження, що просто хтось ходить по траві, але у одному місці. Отут – вони патрулюють територію. А тут та тут – щось типу вогневих позицій. Вони підготувалися… А оці місця повинні прострілюватися просто з будинку. Тому тут нічого подібного немає. У двох інших адресах, як ви бачите, нічого подібного немає. Усе це – ознаки саме діяльності військових. Якби там жили ми … скоріше за усе, вигладало б так само. Хіба що ми б потурбувалися, щоб не так помітно було з повітря. А вони … розслабилися.

-Згоден. – Яким би неприємним не був цей Зайдер, його професіоналізму слід було віддати належне. Лейтенант прибрав лупу та сказав:

-Питання, що ми тепер будемо робити. Ділянка – гектар, десятеро людей супротивника, підготовлена для оборони та пристріляна територія, невідоме озброєння супротивника… Я так розумію, вас не влаштує … бомбардування?

Невже він це серйозно? Хоча, якщо в них є літак-розвідник, що може робити такі чіткі знімки, - певно, й можливість скинути «розумну» бомбу знайдеться. Тому слід було серйозно й відповісти:

-Ні, нам потрібні живі … для допиту.

-Я вас розумію … з вашою точки зору. Але, - лейтенант лише розвів руками, - для нас це погано. Буде багато жертв…

-Якщо ми не покажемо затриманих усій країні – жертв будуть тисячі, - пояснив Валентин. – Щонайменше. Ставки дуже високі.

-Тоді нам залишається спланувати операцію… - зауважив капітан Твено. – Якщо ви вже маєте … бойовий досвід, тоді допоможете нам.

-Й участь візьму теж, - сказав Валентин, але капітан похитав головою:

-Ні, ви … разом зі своїми детективами увійдете тоді, коли ми подолаємо опір. Не раніше. Не тому, що я не довіряю вам, а тому, що мої люди навчені діяти разом одні з одними, як єдине ціле. В вас – інший вишкіл, я не кажу, що гірший, але інший, ви не зможете діяти разом із нами. Так, щоб нічого не зіпсувати.

Тепер вже Талан був змушений визнати, що командир спецпризначенців правий.

-Добре. А ще… У вас тут є комп’ютер із виходом до Інтернету? Мені треба зайти на поліцейський сервер, дещо подивитися. Можливо, зможемо полегшити вам завдання…

-Не подобається мені це місце, - сказав чоловік. Чорна «Камрі» повільно рухалася вузькою дорогою. – Так, у разі чого можна чкурнути на трасу, але, якщо треба виїздити дорогою, як зараз…  Цей шлях вразливий.

-Можливо, - сказала дівчина, що була за кермом. – Але це вже майже паранойя… До того ж, обираючи це місце, командир не передбачав, що Льоша захворіє, й нам доведеться їздити за ліками…

-Можливо, й паранойя, але…

Продовжити він не встиг, лише вилаявся. Дорога, асфальтована, але вузенька, проходила через забудоване котеджами містечко. Раптом з бокової вулички просто перед ними виїхала велика машина. Не просто машина, а броньований автомобіль темно-синього кольору, із написом «Поліція» на боці. Але сама машина була, радше, схожа на військову, принаймні, зверху була башта із великокаліберним кулеметом, який було наведено просто на них. Дівчина скрикнула та натиснула на гальма, «Камрі» із виском зупинилася. У цей час з воріт будинку за ними, що якраз відчинилися, викотився інший броньовик, майже такий самий, як і той, що попереду, лише без башти із кулеметом.