13. Обличчя.

-Ось вони!

Один з поліцейських приніс роздруківки, поклав на стіл, й усі присутні з’юрбилися навколо. Ті детективи, що не поїхали зараз розмовляти із якимись свідками, патрульна поліцейська Нгава, Джессіка Лонг та, звісно, Валентин Талан побачили, нарешті, перед собою обличчя ймовірних ворогів.

Віктор Гвоздь мав звичайну зовнішність. Судячи з опису співробітника фірми, яка здавала в оренду автомобілі, - мав зріст, трохи вищий за середній, одягався, як більшість ділових людей у місті. З фотографії на них дивився чоловік років тридцяти, зі звичайним обличчям, сірими очима, темно-русявим волоссям та невеликими залисинами. Зустрінеш на вулиці майже будь-якого міста, - не запам’ятаєш, та потім не упізнаєш.

А от його товариша, Олегаса Волковса, це не стосувалося. Його важко було забути, з двометровим зростом та поголеною головою. Та й обличчя ніби говорило саме за себе: перед вами – головоріз! Саме він, із таким-то зростом, мав носити взуття сорок п’ятого чи сорок шостого розміру, подумав Валентин. Але, з іншого боку, саме він купував деталі для приладу, за допомогою якого повинні були обманути камери спостереження. А це означало: скоріше за усе, й збирав сам прилад теж він. Іншої причини відправляти за покупками таку … примітну людину, ніж те, що він сам знає, що йому для цього купувати, не було.

-Дивіться, вони в’їздили до країни разом, - звернув увагу детектив Бренс.

-Мало того, вони в’їздили двічі. Перший раз – сім місяців тому, другий раз – трохи більше, ніж місяць. – На це звернула увагу Мері. Вони із Валентином та Оліді Нгавою переглянулися, - інші нічого не знали про події піврічної давнини, до яких були втягнуті Олександр Талан та Есі Обідокве. Самого Сашка зараз тут не було, - воно й на краще, подумав його батько.

-Оліді, ви – наші очі у комп’ютерному світі! – з посмішкою сказав Валентин, який вже зрозумів, що дівчина, як і багато представників нового покоління, добре вміє поратися із новітніми технологіями. – Потрібна ваша допомога!

-У чому, сер? – також із посмішкою спитала та, сідаючи за комп’ютер.

-Перше, що треба зробити… Ці двоє обидва рази в’їздили до країни одночасно. Скоріше за усе, літаком. Треба дізнатися, якими рейсами, та отримати списки пасажирів. Якщо ще якісь імена будуть повторюватися… Друге, що нам треба, - дізнатися, чи орендували вони якісь автомобілі минулого разу. Хоча ні, це – третє. А зараз необхідно знати, де ж вони зупинилися… База даних, куди скидають інформацію готелі, допоможе.

-Зрозуміло, сер.

-А потім – я сам внесу ці обличчя у базу служби, яка відає камерами… Щоб, якщо їх зафіксують та розпізнають, відразу повідомляли мене чи старшого детектива Шелдон. Й номерів обох орендованих автомобілів це стосується теж.

-А оголошувати їх у розшук ми будемо? – спитала Мері. Це означало б, що кожен поліцейський, який побачить цих людей, повинен доповісти ініціатору такого розшуку. Але Талан похитав головою:

-Ми не можемо цього собі дозволити. Бо не знаємо, чи є в них інформатори й у поліції… - Він подивився на тих, хто зібрався тут; ті, здається, принишкли від такого припущення. – А чому, ви гадаєте, ми збираємося тут, а не  у поліції Фріпорту? Щоб їх не відволікати..? Ні, це не звичайна справа, тут – гірше, ніж із мафією… Тут може бути, що завгодно, й нікому з місцевих, - окрім Оліді, - ми не можемо довіряти. Тому … оглядайтеся, коли ходите містом.

Раптом у кишені Валентина задзеленчав смартфон.

-Містере Тейлан? Це заступник начальника поліції Фріпорту Огба, сер. В нас надзвичайна подія… Вбито нашого детектива.

-А чому ви повідомляєте про це мене? – здивувався Валентин. Вбивство поліцейського – дійсно, НП, але про це повинні були доповісти черговому командування сил поліції у Порт-Коннелі.

-Тому що це – детектив Дьєба, якого ви нещодавно відсторонили, сер. Я вважав, що для вас це важливо…

-Правильно вважали, - перебив його Талан. – Де це сталося? Я зараз якраз у Фріпорті, ми скоро будемо.

Закінчивши розмову, він коротко розповів іншим, що сталося.

-Ви усі знаєте, що робити. Оліді, продовжуйте працювати із інформацією, усе це знадобиться, як приїдемо. Мері, ходімо, нам треба на місце, подивитися на власні очі…

Даміу Огба, заступник начальника поліції провінції Фріпорт, виявився огрядним чорношкірим чоловіком років п’ятдесяти. Саме він розпоряджався тут, на місці вбивства свого співробітника, - щоправда, вже майже колишнього, але все ж… До радника командувача сил поліції він відносився із пієтетом, та й до жінки – старшого детектива, що приїхала разом із ним, теж. Щоправда, дивувався, що пан радник сам за кермом.

-Ви легко знайшли це місце, сер? – поцікавився Огба. Валентин знизав плечима:

-Ввів адресу, яку ви мені назвали, до навігатора… Що тут сталося?

-Ось. – Заступник начальника поліції показав рукою на вже накрите тіло. – Дьєба жив он у тому будинку, в нього там власна квартира. Була… Зі слів свідків виходить, що він ішов до крамниці, - вона отам, далі по вулиці. Коли … йому щось крикнули з машини, яка проїздила повз та якраз зменшила швидкість. Він повернувся у той бік, з машини пролунали постріли…

-Декілька? – уточнила Шелдон.

-Якщо вірити свідкам, то два… Знаю, про що ви спитаєте: з якої зброї стріляли… Так от, свідки цього не бачили. Той, хто стріляв, разом зі зброєю, ховався у салоні, а свідки стояли так, що побачити, хто та що всередині авто, не могли. Після того машина поїхала. Он туди… Перехопити її можливості не було.