8. Завдання.

Нкварі Обідокве провів їх до самого автомобіля. Валентин ловив здивовані погляди його людей, що траплялися у коридорах, та тих, що стояли зі зброєю надворі. Мабуть, «генерал» нікому не надавав такої честі. Валентин знову сів за кермо, Сашко – поруч, і білий «Мерседес» виїхав у ворота.

А до господаря підійшов той самий офіцер, який зустрів гостей та провів до кімнати, де відбулися переговори. Гості не знали, що це був син господаря.

-Добре, що в них були мирні наміри, - сказав його батько. – Вони могли б вбити мене, і що б тоді було … з усіма вами?

-Як? – спитав син.

-А так, що в старшого був револьвер під штаниною, а ви … пропустили, чорт забирай. Він ще й сказав, що мої люди вкрай недбалі. Й він правий. Але, на щастя, ми домовилися.

Син відчув полегшення у голосі батька. Та розумів, що у іншому випадку той розмовляв би зовсім інакше.

-Ви домовилися? – спитав він.

-Так. Ми поки що відкладаємо наступ. А вони … проводять об’єктивне розслідування. Вони переконали мене, що самі у цьому зацікавлені. Тому … дамо їм шанс. Але залишаємося напоготові.

-Й ти їм віриш?

-Вірю. В них, у кожного свій інтерес. – Нкварі посміхнувся. – Особливо в сина. Він буде зв’язковим, буде приїздити. Але й ти … перевдягаєшся та їдеш до Порт-Коннелу. Усе буде відбуватися там…

-Може, мені сісти за кермо? – спитав Сашко. Він бачив, як батько втомився. Той навіть їхав значно повільніше, ніж на шляху сюди…

-Ні. Оце треба тобі було пити… - пробурмотів Валентин. Сашко вважав, що вже протверезів, - за такої-то розмови, - до того ж, й випив не так багато, а у королівстві існувала допустима норма алкоголю для водіїв. Але батько був у цьому питанні непримиренним, як і належало колишньому міліціонеру, й він вирішив не сперечатися. Тим більше, це усе ж таки службове авто, причому навіть не поліції, а Палацу…

Зі свого боку, Талан-старший вважав, що син просто не розуміє, як вони ризикували, приїхавши до Нкварі Обідокве. Взяти його із собою – було вимушеним рішенням, його відносини із Есі були важливим фактором цих переговорів.

-Усе пройшло добре? – спитав Сашко. Хоча відповідь була очевидна.

-Найкраще, на що можна було сподіватися. Дякую, ти мені дуже допоміг.

-Але я майже увесь час мовчав!

-Іноді це і є найкраща допомога. – Важливою була сама його присутність. – А тепер наша справа – виконувати те, що ми … твоєму майбутньому тестю пообіцяли.

-Ти правда віриш у це, тату?

-Так. Але за умови, що ти мені допоможеш, і що ми не припустимося помилок.

-Звичайно, допоможу! – У голосі Сашка звучала тепер наснага. З іншого боку, це означало: а от не припуститися помилок, - це твоє, тату, завдання. Валентин був згоден. Врешті-решт, це – його професія. Хоча й не зовсім це, - він ніколи не працював слідчим чи оперативником в Україні, не був детективом й у королівстві. Принаймні, за посадою. Але, як формально раднику, а фактично іноді – тому, хто виконував особливі доручення, а іноді – фактичному керівнику, йому не раз доводилося розбиратися у складних справах. – До речі, а … чому саме обвинувачують цих людей? Особливо – Есі… Як комусь взагалі могло … спасти на думку, що вона може бути причетна до такого?

-Ну, нарешті поцікавився! – стомлено посміхнувся Валентин. – Насправді, тобі ж суть неважлива, правда? – Обидва знали, що так і є. – Але слухай. Тим більше, це стосується того, на чому ти розумієшся краще за мене…

-Чого саме? – здивувався Олександр.

-Камер спостереження. Тих самих, програмним забезпеченням для яких ви із Есі й займалися. Ці горе-детективи з Фріпорту стверджують, що саме так вийшли на Есі, а через неї – й на інших, які ніби-то створили злочинну групу з метою вбивства визначних представників народу набісі…

-Маячня! Не лише Есі не могла брати участь у такому, але й інші… Я, завдяки Есі, спілкувався із багатьма бонго, що живуть у Фріпорті. Та не вірю, що серед них були такі, хто хотів би такого, хто взагалі б думав про таке… Там немає таких настроїв. Я б зрозумів, якби мова йшла про якихось … ветеранів війни, що живуть у Бонголенді. Хоча Нкварі правий – він не міг би про це не знати, якби ті розпочали займатися таким. Але щодо тих, хто живе у Фріпорті… Це сучасні люди. Які могли б так само жити у Лондоні, Парижі, Лос-Анжелесі…. Їм нецікаво, до якого народу відноситься сусід, розумієш? – сказав Сашко.

-Розумію. – Батько замислився. – Але … не зовсім погоджуся. Люди можуть не казати про таке, - бо це непристойно у космополітичному Фріпорті, - а насправді плекати таку неприязнь до іншого народу… Тому це – не показник.  Але це не стосується Есі, тут я з тобою згоден: вона не могла б брати у такому участь з «ненависті до набісі». А тому… - Він зробив паузу, щоб сформулювати думку: треба було, щоб син залишався на його стороні. Валентин добре розумів, у якому той зараз душевному стані. – Для достовірності обвинувачень нашим … опонентам, тим, зроблене якими нам тепер розплутувати, треба було б підібрати інший мотив.

-Ти хочеш сказати: якби Есі дійсно була винна, в неї повинен був би бути зовсім інший мотив. – Сашко сумно посміхнувся. – Ти не виключаєш жодної версії.

-Виростив розумного, на власну голову… - розсміявся Валентин. – Але із цією версією ти точно допомагати не будеш. Розумію.  Але, як ти зрозумів, я у ній теж не зацікавлений. Допоможеш з тим, щоб підібрати іншу?