7. Миротворець.

На смартфоні Валентина був встановлений месенджер, спеціально розроблений для сил поліції. У деяких випадках це було надійнішим способом передачі інформації, ніж електронна пошта, та кращим способом зв’язку, ніж поліційне радіо, тим більше – ніж звичайний мобільний зв’язок. Встановлювали його лише співробітникам поліції та лише з поліцейського серверу, з цієї причини поліцейські не користувалися айфонами, на які додаток можна встановити лише з офіційного магазину. В нього була остання та найбільш «просунута» модель «Хуавей».

Месенджер дозволяв користуватися й гарнітурою, тому можна було розмовляти, сидячи за кермом. Й він з’єднався із Патріком Олете.

-Я на місці, сер. Ситуація погана. Біля будівлі поліції – демонстрація. Юрба вимагає страти заарештованих, викрикують гасла проти бонго, яких вважають вбивцями. Місцеві поліцейські … деякі з них забули свій обов’язок і перетворилися на найгірших діячів громадянської війни, використавши свої повноваження. Я вважаю, вони бачать у заарештованих заручників з числа бонго. Мені неприємно говорити так про людей з вашого народу, сер, але так мені це вбачається тут, на місці.

-Давайте без дипломатії, - сказав генерал. Валентин добре уявляв вираз його обличчя у цей момент, хоча й не міг бачити. – Не до того. Я добре знаю цих людей…  Їх що, треба усіх розігнати?

-Ні, - поки що. Але я відсторонив трьох детективів, будь ласка, надішліть офіційний наказ. -– Валентин продиктував прізвища, які запам’ятав с посвідчень, що висіли на грудях тих трьох поліцейських. – Вони відверто знущалися, замість допиту, над дочкою Обідокве, та довели її до нервового зриву. В мене враження – хотіли, щоб вона щось із собою зробила…

-Господи… - прошепотів Олете. Він чудово розумів, що буде, якщо батько дівчини дізнається про це, - що буде, у тому числі, із його народом. – Вона жива?

-Жива та фізично не постраждала. Я припинив це, перевів її до тюремного шпиталю та приставив охорону. Її не чіпатимуть, принаймні, кілька днів. Але … мені треба діяти далі. Та їхати далі. Ви, можливо, розумієте, куди… Доведеться згадати молодість – побути миротворцем. Я викликав кількох детективів з центрального апарату. На місці поки що, коли мене немає, керувати буде старший детектив Мері Шелдон. У крайньому випадку, - у тому числі, якщо зі мною щось станеться, - вона буде доповідати безпосередньо вам. Я залишив їй номер.

-Зрозуміло. Ваше остаточне рішення – що робити із цією справою?

-Остаточне рішення буде, коли я повернуся. – Якщо повернуся, подумав він.

-Що ви збираєтеся робити?

Про конкретні плани Валентин волів не казати, навіть у захищеному месенджері, а тому відповів:

-Використовувати наданий карт-бланш.

Залишивши «Мерседес» на університетському паркінгу, - за іронією долі, на місці поряд із тим, де досі стояла машина Есі, - Валентин попрямував до ряду гуртожитків. Зайшов до одного з них, повернув ліворуч коридором та підійшов до дверей кімнати Сашка. Кімната в того була окрема, скоріше, нагадувала скромний готельний номер, - ліжко, стіл, пару стільців, санвузол… Так жили майже усі студенти не з Фріпорту. Та ж Есі могла б, якби забажала, знімати квартиру у місті, але жила тут же, лише кімната в неї була трохи більша. Але її кімната зараз Валентина не цікавила, - напевно вже, її обшукали після арешту господарки.

Двері до кімнати сина були не замкнені, і це, подумав Валентин, було погано. Відчинивши їх, він зрозумів, що усе іще гірше.

Сашко сидів за столом, але перед ним на столі був не увімкнений ноутбук, як можна було б сподіватися, ні. Там стояла пляшка горілки, а поряд стакан. А ще лежав пістолет, - Валентин машинально відмітив, що це «Глок», - напіврозібраний. Тут же він помітив, що пляшка майже повна, - ну, хоч так. Здається, Сашко у такій кондиції, що із ним можна розмовляти.

-Це іще що таке? – гучно сказав Валентин. До цього син навіть не подивився у його бік, не помітив, що хтось відчинив двері до кімнати. А тепер підняв очі та крізь окуляри подивився на батька.

-А ти як гадаєш? – Гірко посміхнувся. - От тепер і ти тут… Приїхав … до розбору. Але тут усе зрозуміло. За таке – петля чи каторга. А як я можу … жити, уявляючи Есі із петлею на шиї … чи на каторзі?

Валентин машинально відмітив, що Сашко у тій стадії сп’яніння, коли людина стає говіркою, але думки в неї ще досить осмислені. Це було непогано.

-Зібрався спочатку напитися, а потім стрілятися? – кивнув. – Ну, припустимо, ти свої мізки рознесеш тут по усій кімнаті. Твоє право. А про Есі ти подумав? Хто їй тоді допоможе?

Сашко зняв окуляри та подивився на батька. У погляді була безнадія. Та подив – хіба він не розуміє..?

-А хто їй може допомогти та чим, за таких звинувачень? «Вбивство з мотивів ненависті до набісі», яке розслідують самі ж набісі, тут уся поліція складається з них. І … багато з них ще з часів війни ненавидять бонго, Есі мені сама розповідала… Що вони можуть нарозслідувати?

Це він іще не знає про юрбу біля будівлі поліції, подумав Валентин. Але спитав:

-А чому ти не зателефонував мені? Відразу, як дізнався, що Есі затримали. – Якби це сталося, у столиці отримали б інформацію про те, що відбулося, кількома годинами раніше. Й можна було б вжити відповідних заходів…

Син сумно посміхнувся.