6. Трофеї.

Ввечері Валентин вирішив повертатися додому дорогою біля моря. Денна спека розпочала спадати, й можна було вимкнути кондиціонер та відкрити вікно. Вдень спека була така, що він досі намагався якнайбільше часу проводити у приміщенні, де був кондиціонер, чи у авто. Навіть за два роки повністю звикнути до місцевого клімату було неможливо. Хоча, вважав Валентин, добре, що тут не було зими, до якої він звик в Україні.

Проїхавши вздовж моря, помилувавшись у світлі сонця, що заходило, круїзними лайнерами, що швартувалися у порту, та приватними яхтами, які стояли у окремій, призначеній для них гавані, - колись і собі мріяв придбати таку, - він звернув на дорогу, що ішла між пагорбами. Кілька кілометрів підйомами та спусками – й він вдома…

Не судилося, тут же зрозумів він. У низині дорога робила поворот, і якраз тут на узбіччі стояв автомобіль із увімкненою аварійною сигналізацією. Це було єдине місце на шляху, де не працював мобільний зв’язок, і треба ж було, щоб в когось щось трапилося саме тут! Валентин зупинив «Мерседес» поруч. Справа була навіть не у тому, що він – поліцейський; інстинкт – допомогти іншому водієві на дорозі, він засвоїв за багато років за кермом в Україні.

Це виявився електричний «Ніссан», і перша думка Валентина була – розрядився: із цими машинками, що мали невеликий запас ходу, таке нерідко траплялося. Але відразу помітив спущене праве заднє колесо. А ще – номери, з яких було видно належність машини до Палацу. Такі самі, до речі, стояли й на його «Мерседесі».

Мабуть, водій «Ніссану» побачив «блимавки» ззаду, тому що водійські дверцята відчинилися, та… Валентину залишилося лише сказати:

-Можна вас привітати зі звільненням, Глендо? А що сталося?

-Звільнення? Якщо це можна так назвати, - криво посміхнулася жінка. - Випустили, навіть додому дозволили повернутися. Але позбавили чоловіка, так що я тепер – розлучена… Та грошей, машин … усього. Пообіцяли пенсію платити, ось, дали, щоб можна було їздити поки що… Тільки додому не доїхала: колесо спустило. А у цій машині навіть насосу немає… І телефон не працює тут… Стою вже півгодини…

-Цьому ми зараз зарадимо, - сказав Валентин та відчинив багажник «Мерседеса». Дістав електричний насос та балончик для ремонту шин. – На дорозі ми усі маємо допомагати один одному…

-На дорозі? – Гленда усе ще дивилася на нього з посмішкою. А потім трохи змінила позу, - так, щоб постати перед ним у найвигіднішому ракурсі. – А може, Вел, ви просто розглядаєте мене … як трофей, взятий у тій битві?

Вже друга за сьогодні, промайнуло у голові. Після Джессіки, яка, здавалося, давала зрозуміти… Й ця недаремно із такою інтонацією сказала, що тепер розлучена. Та відповів:

-Я не захоплююся трофейним полюванням, Глендо. І тим більше не користуюся… Тому дозвольте вам просто допомогти…

На це пішло кілька хвилин. А потім Валентин порадив наступного дня заїхати до майстерні з ремонту шин, сказав, що вони у будь-якому випадку залишаються сусідами, й він сподівається, що добрими, розпрощався та поїхав. Кілька секунд споглядаючи на фігуру Гленди у останніх променях сонця крізь дзеркало заднього огляду.

Приїхавши, нарешті, додому, привітався із місіс Шоро, яка якраз їхала до родичів. Та подумав, що, нарешті, зможе відпочити у вихідні.

Не судилося.

Суботнім ранком Валентина розбудив телефонний дзвінок. Із подивом він почув голос свого начальника, Патріка Олете.

-Нас чекають у Палаці, - розпочав той без передмов. – Терміново.

-Мені приїхати до офісу? – Він мав на увазі будівлю Командування сил поліції. Але почув:

-Ні, зустрічаємося на місці. В тебе ж є перепустка?

-Звичайно. А що сталося?

-Не телефоном…

Цю фразу від генерала Валентин почув вперше. Це означало: сталося щось дуже серйозне. Або таке, що, дійсно, не можна було обговорювати, або Олете сам іще точно не знав… Проте, можна було спитати:

-Ви хочете, щоб я поїхав з вами, чи нас обох викликають з Палацу?

-Друге.

-Зрозуміло. Їду.

Швидко одягнувшись, Валентин сів за кермо «Мерседеса», думаючи лише про одне: за усі два роки, що він жив та працював тут, йому доводилося багато чим займатися. Організовувати поліцейські підрозділи, тренувати поліцейських, виконувати доручення генерала, служити, - завдяки дружбі із регентом, - ланкою передання відомостей… Навіть самостійно очолювати поліцейські операції, - затримання шулерів нещодавно було не першою та не найбільшою з них.

Але ще жодного разу його не викликали до Палацу таким чином. Тим більше – разом із генералом.

Здається, сталося щось таке, чого ніколи не бувало. Та це не віщувало нічого доброго.

Та ж сама кімната, у якій нещодавно він доповідав регенту про «справу картярів». Тепер його провів сюди ж охоронець, - лише тільки він вийшов з-за керма. У кріслах навпроти один одного сиділи регент та генерал Олете, поряд стояло ще одне крісло, явно призначене для нього. Регент невдоволено казав командувачеві сил поліції:

-Взагалі, що це таке, що я дізнаюся про такі речі не від вас, а від Нкварі Обідокве? Що коїться у вашому відомстві, чорт забирай? А тепер ще й ви дізнаєтеся про це від мене, а не від підлеглих! – Помітивши боковим зором рух, регент повернув голову, жестом покликав Валентина до себе та звернувся до нього російською: