5. Фотографії.

На столі лежала тека із документами. З позначки на обкладинці було зрозуміло, що там, і Валентин відкрив її. Коли вчора він попросив начальника направляти йому зведення щодо вбивства у Фріпорті, той, як з’ясувалося, розпорядився, щоб Валентину передали копію матеріалів розслідування. Ці документи, - як і у інших важливих справах, - передавалися до командування сил поліції. Але, як правило, лише для відома: центральний апарат вкрай рідко втручався у конкретні справи. Це могло б викликати невдоволення на місцях, хоча центральний апарат мав свій підрозділ детективів, - саме там служили ті, кого Валентин викликав для затримання сусідів-шулерів.

Але чому Олете розпорядився передати йому копії усіх матеріалів? Валентин – не детектив, тим більше – не експерт-криміналіст. Але, як і будь-якій людині, йому було цікаво. От лише деякі фотографії він може розглядати … більш спокійно, ніж більшість людей. Ті, які, якби хтось виклав їх у Інтернеті, той же Фейсбук або видалив би взагалі, або прикрив би, позначивши, що вони «містять сцени насильства».

Він відзначив для себе, що фотографії, якщо їх роблять професійно, - це набагато більш наочно, ніж «протокол огляду місця події», який складають у таких випадках в Україні. Він необхідний для процесу, а не для розслідування. Але він відігнав цю думку, бо до роботи в Україні відношення давно не мав. Та зосередився на тому, що бачив перед собою.

Фотографій було багато. Навіть загальний план території, знятий за допомогою дрону. Провінційний депутат та одночасно бізнесмен Джеральд Сіолу мешкав у великому, ще колоніальних часів, будинку, що стояв посеред обнесеного кам’яною стіною саду. Площа ділянки, прикинув Валентин, була гектари зо три. Добре, якщо хочеш спокою та самотності, але погано, якщо тебе ріжуть просто у власному будинку: ніхто не почує, навіть, якщо кликати на допомогу.

Маєток розташовувався на околиці Фріпорта, недалеко від океану. Хтось з місцевих поліцейських навіть зміг зафіксувати, де, скоріше за усе, нападники здолали огорожу, - біля її кута. От сюди вони зістрибнули – вже з боку саду. Здається, усі по черзі – у одне й те саме місце. Отут на якийсь час поклали щось, що мали із собою.  Принаймні, такий підпис був під відповідними фото, але Валентин лише похитав головою, - в нього була своя точка зору. Чи має це значення..?

От тут нападники пройшли до будинку. Ступаючи слід у слід, так, що за фотографіями важко було сказати, скільки їх було. От тут, відчинивши двері чорного ходу, проникли до будинку. Застреливши перед тим охоронця на його посту у невеличкій сторожці. Один постріл крізь вікно, просто у скроню.  Потім – зламали замок, хтось увійшов та забрав пістолет з кобури та запасний магазин. Чи був охоронець озброєний чимось більш серйозним..?

А от у будинку розпочався жах. Валентин не бачив такого за усе життя. Хтось застрелив економку просто у ліжку, - виходить, напад стався уночі. А от усіх інших… Мабуть, розбудили кожного у його кімнаті. Зв’язали та привели до великої кімнати на першому поверсі, зібравши усіх та посадивши на підлогу у коло. Усі у такому вигляді, як буває, коли люди повкладалися спати. Сам Джеррі Сіолу, середній на зріст та огрядний чоловік років сорока п’яти, його дружина. Літня жінка у нічній сорочці, мабуть, теща. Двоє дітей, дівчина років п’ятнадцяти, у піжамі, та хлопчик, якому, здається, дванадцять.

Було.

Усі вони лежали тепер на підлозі у великій калюжі крові. В жодного з убитих не було кляпу у роті, але в усіх було зв’язано не лише руки, але й ноги. Проводом, який, побачив на фото у великому масштабі Валентин, можна було купити у будь-якому магазині.

Кожного з них не просто вбили ножем, ні. З них буквально випустили кров. Якщо старшій жінці перерізали артерію на шиї … от сліди від струменю крові на стіні, а отут вона потрапила на обличчя хлопчику, а той навіть не міг ухилитися… То усім іншим…  Перерізали вени. На ліктях. Усім однаково, скоріше за усе, це робила одна людина, а інші … допомагали, подумав Валентин. Тримали жертв? Як би там не було, ті повинні були розуміти, що стікають кров’ю, що помирають. Та що помирають усі інші, - якщо, звісно, це відбувалося одночасно. Схоже, що так, якби спочатку це зробили з кимось одним, то, коли б вбивці підходило до інших, у крові, що вже була на підлозі, залишилися б сліди. А їх немає. Майже уся кімната залита кров’ю рівномірно… Навіть поліцейським довелося спочатку робити фотографії, стоячи біля стіни, отут, де крові немає, а вже потім наближатися до тіл, - це неможливо було зробити, не залишивши вже власних слідів.

Але, можливо, це теж було помилкою, подумав Валентин. Схоже було, що вбивці теж стояли саме там, спостерігаючи за тим, як вмирали жертви. Якщо лише не залишили місце злочину, не чекаючи їх смерті, - але, якщо так, навіщо було обирати такий спосіб? Він вважав, що вбивці бажали бачити, як їх жертви повільно вмирають. Але тепер це неможливо було встановити, тому що поліцейські самі стояли на єдиному місці, де вбивці могли залишити сліди, та, звісно, усі ці можливі сліди затоптали.

Хоча … чи можна звинувачувати поліцейських, які звикли служити у спокійному Фріпорті … та раптом побачили таке?

Перегорнувши останнє фото, він узяв до рук аркуші із рапортом старшого детектива поліції Фріпорту, який очолював слідство у цій справі. Прізвище його вже зустрічалося Валентину у документах поліції, в нього був досвід роботи, більший за десять років. І події він викладав доброю англійською, зрозуміло та логічно.

Джеррі Сіолу був досить заможною людиною. Та винаймав авто із водієм, щоб зранку відвозити дітей до дорогої та престижної школи, а потім забирати звідти. Про школу цю Валентин чув, вона фактично діяла при університеті Фріпорту та була майже підготовчими курсами до нього.  Там був й інтернат, де жили та навчалися нащадки заможних сімей з різних міст королівства, які бажали у подальшому бачити своїх дітей студентами університету, але, якщо батьки жили у цьому ж місті, потреби у цьому, звісно, не було. Водій мав брелок,  яким можна було відчинити ворота, в’їхав на територію маєтку та, наблизившись до будинку, був здивований тим, що його ніхто не зустрів, - зазвичай діти вже чекали на вулиці. І взагалі, не побачив жодних ознак життя, тому вирішив обійти будинок, та побачив через вікно залиту кров’ю підлогу, та, звісно, відразу зателефонував до поліції…