3. Королівство.

-То чого саме ви від мене хочете? – спитав Валентин. Журналістка, що телефонувала вчора, тепер сиділа у його кабінеті.

-Історій! – відповіла Джессіка Лонг. Здається, вони вивчали один одного. Журналістка була дуже впевнена у собі, висока, років тридцяти, білявка, - здається, фарбована. Розмовляла вона із акцентом південних штатів США. Валентин там ніколи не бував, а тому не міг відрізнити вимову техасців від, скажімо, жителів Південної Кароліни.

-Яких? Про що? – Він удавав нерозуміння, але посміхався.

-Я ж вам казала. Мене цікавлять люди … які кидають життя у благополучних країнах, скажімо, Сполучених Штатах або Європі, та опиняються … у незвичних місцях. Як от, наприклад, тут.

-Тоді ви не зовсім за адресою.

-Чому? – не зрозуміла Джессіка.

-Знаєте, скільки людей з Америки, Канади, Європейського Союзу лише отримали підданство Сполученого Королівства Західної Африки, та лише за минулий рік? – спитав Валентин. Звичайно, журналістка не могла знати цієї цифри. – То я вам скажу: п’ять тисяч чотириста вісімдесят один. Це, якщо враховувати й дітей, що змінювали громадянство, - або отримували друге, - разом із батьками. Але не враховуючи тих, хто приїхав з інших африканських країн, а також Індії та Китаю. Та тих, хто залишається, але не приймає підданства… А ви примудрилися прийти до людини, яка до жодної з тих країн, що вас цікавлять, відношення не має.

-А … я гадала, що ви … з Британії чи Ірландії, містере Тейлан! – здивувалася вона.

-От вже ні… Я - з України. Моє прізвище правильно вимовляти «Талан». Перекладається … як Luck, - пояснив Валентин. – Та моя історія навряд чи підійде вам, для вашої статті чи книги – вона буде надто нетипова.

-Вибачте … містере Талан! Я … гадала…

-Прийняли мене за ірландця. Через прізвище, - кивнув він. – Не ви перша. І щоб було простіше – просто Валентин…

-Добре. – Вона посміхнулася: розуміла, що вибачення прийняті. – Тоді я – просто Джессіка… А щодо цифр… Я навіть не гадала, що сюди їде стільки людей з Європи та Америки. Все ж таки – тут Африка… Ми усі звикли, що буває навпаки.

-А хочете, я вам розповім, чому? – посміхнувся Валентин. Саме для цього він і погодився на цю зустріч. Якщо вже дружиш із тим, хто фактично керує цією країною, - треба допомагати. От, наприклад, чимось на кшталт реклами. – Хоча треба, мабуть, розпочати трохи здалеку… Ви історію нашого королівства знаєте?

-Ні… - Джессіка розгубилася. Вона не могла зрозуміти, до чого тут це.

-Ще п’ятнадцять років тому країна називалася зовсім інакше. Й тут ішла громадянська війна. Народів проти народів, усіх проти усіх. Як буває у Африці – усі проти усіх, народ проти народу. Бонго, лере, набісі, каріду, квані… Ледь до геноциду не доходило, ви ж уявляєте, як ведуться тут війни? – Насправді журналістці, звичайно, було це невтямки.

-Але … зараз про це навіть не подумаєш. Тут таке … мирне місто… - здивувалася вона.

-Так. І, насправді, у цьому заслуга однієї людини… Він, взагалі, опинився тут випадково. Колись одружився на дівчині, чий батько був з народу квані, а мати – біла. Й вони приїхали навідати її родичів, а тут почалася ця війна. Це іноді буває … досить раптово. Спочатку вони  просто не змогли залишити країну. А потім … йому довелося взяти на себе командування загонами квані, інакше їх би просто знищили. Знаєте, як буває на громадянських війнах? Командиром стає той, хто першим зможе підкорити собі інших. Йому вдалося. Й він виявився талановитим командиром, бойові дії просувалися успішно. Але поставало питання – що ж робити далі? Навіть, якщо перемогти. Й він, замість того, щоб знищити ворогів, розпочав переговори про мир. Навіть не знаю, чого вартувало організувати зустріч командирів з різних народів. Але він виклав їм свою мрію, якою повинна бути країна, якою повинна бути держава. Зміг їх захопити. Й було укладено мир. І от тепер, через п’ятнадцять років, ми з вами сидимо у сучасному місті, столиці країни, більшість жителів якої почуваються не гірше, ніж у деяких країнах Європи. А той, про кого я розповідав, - тепер головнокомандувач армії та регент, а його дружина – королева цієї країни… Й жоден з них не сподівався на це, коли приїздили сюди … просто у відпустку до її родичів.

-Звучить, немов якась казка! – зауважила Джессіка.

-Можливо, - знизав плечима Валентин. – Але так відбулося… - Він знав, що журналістка пізніше, - скоріше за усе, просто сьогодні, - перевірить усе це за допомогою Інтернету.

-Як же вдалося … домогтися усього цього?

-З самого початку вони, - він, - зробили ставку на … точно визначену породу людей. На тих, хто побудував сучасну західну цивілізацію. Тих, хто розраховує лише на себе, ініціативних індивідуалістів. Тих, хто стояв біля витоків промислової революції у Європі, колоніальних завоювань Британії та заснування Сполучених Штатів. Тих, хто воліє сам приймати рішення – та отримувати винагороду чи нести відповідальність. Неважливо, вважав регент, будуть ці люди місцевими чи приїдуть звідкілясь. Якщо приїдуть – тим краще, країні потрібні спеціалісти. Але такі, які самі будуть вирішувати свої проблеми та проблеми держави. Які не будуть чекати від держави, щоб вона вирішила їхні проблеми. Але вони й отримують гідну винагороду за це. Держава в нас не заважає бізнесу та не втручається у справи людей, - якщо мова не йде про злочини.  Держава утримує армію, поліцію, суди, усілякі адміністративні органи, - але їх небагато, саме тому, що держава не втручається у справи громадян. Держава будує, наприклад, дороги. Але держава нікого не навчає – та не примушує вчитися, нікого не лікує, - усе це за свій рахунок. Держава нікого не годує – окрім тих, хто втратив здоров’я, коли їй служив. В нас неможливо, як у Європі, усе життя жити, не працюючи. Ми вважаємо, що той, хто живе на допомогу від держави... А звідкіля держава бере гроші? З наших податків, більше немає звідки. Чи не так? Так от, чим той, хто не працює, а живе за рахунок держави, тобто - за рахунок грошей, які чесно заробив хтось інший, - чим він відрізняється від злодія, який краде гроші, які чесно заробив хтось інший? Та лише тим, що злодій ризикує сам, і несе відповідальність сам, якщо його упіймають. І тим, що спритність злодія за деяких умов можна … пристосувати задля якоїсь корисної справи. І ще тим, що від злодія можна захиститися, а від держави – ні… От і все… Але ми не заохочуємо ані злодіїв, ані тих, хто майже нічим від них не відрізняється.