2. Карти.

-Добре купують, - сказав Андрій.

-Ще б пак! Чи не єдина країна, де електромобілі дійсно вигідні, - розвів руками Валентин. – Тому я й вирішив привезти їх сюди.

У цій країні вважалося, що кожному чиновнику не лише можна, але й добре мати власний бізнес. Лише не у тій галузі, у якій він працює для держави. Наприклад, якщо Валентин служить у поліції, то не може мати охоронну компанію, яка від поліції отримує ліцензію. Щоб не було корупції. А от чимось іншим займатися можна, щоб користь була не лише собі, а й іншим та, врешті-решт, державі. Враховуючи, хто запросив Валентина на службу, - йому запропонували не лише будинок та навчання для сина, але й добрі «підйомні». Він вирішив вкласти їх у бізнес, але з півроку придивлявся… Й звернув увагу, який дорогий у цій країні бензин. Він був увесь імпортний, та коштував більше, ніж три долари за літр, якщо перераховувати на американські гроші. А от електроенергія була дешева. З цього можна було зробити лише один висновок… Й він зателефонував знайомим, які займалися в Україні електромобілями «Тесла». Відновлювали їх після аварій, продавали, забезпечували сервіс. А тепер він запропонував відкрити спільний бізнес тут, у Африці. Усі навички роботи із американськими електромобілями Андрій із товаришами повинні були  застосувати тут, - та навчити місцевий персонал. От лише купувати пошкоджені, - та й цілі теж, - машини треба було не у Америці, а у Британії. Бо тут їздили так само, лівою стороною, й машини бажано було продавати із правим кермом. Хоча заборони на «неправильне» не було. Вигідно було усім. Той, хто купував «Теслу», економив стільки, що, поки автомобіль вийде з ладу повністю, скоріше за усе, він стане майже «безкоштовним», стільки бензину не буде куплено. А у країні, яку такий електромобіль міг проїхати на одному заряді з кінця у кінець, те, що навіть на швидкісній зарядній станції «заправка» займала більш, ніж годину, не мало великого значення. До поліції цей бізнес відношення не мав, от лише, якщо її керівництво забажає закупити службові електромобілі, Валентин не буде мати права у цьому допомогти.

Тому «Тесли» добре купували. А вони були першими на цьому ринку, й вже встигли добре заробити. Та не збиралися припиняти це.

-От на одну в мене знижку просили, - продовжував зі сміхом Валентин. – Доведеться дати.

-Хто? – здивувався Андрій. Він не знав за діловим партнером схильності до благодійності.

-Син. Як грошенят заробить.

-Ну, якщо син хоче купити, а не просить у подарунок, - точно треба заохотити!

-Отож! То що ми із цими ремонтними постами робимо?

Обговорення розширення СТО зайняло з півгодини, та, нарешті, ухвалили рішення таки зробити це. Гроші повинні були вкласти обидві сторони. А потім Андрій повернувся до навчання місцевих працівників, а Валентин сів за кермо та поїхав на службу. Сьогодні, звісно, він взяв електромобіль, - не службовий, а власний, MODEL S білого кольору. Якщо «Мерседес», теж білий, був службовий, та просто дістався йому, то власну машину він обирав саме таку свідомо: так у цьому кліматі менше навантаження на кондиціонер, а відтак – і на батарею. Доїхавши до будівлі сил поліції, Валентин, як завжди, припаркувався на відведеному місці та піднявся до кабінету. Сьогодні він мав провести тут цілий день, - окрім обідньої перерви. Ані переговорів за межами офісу, ані тренувань сьогодні не було. Лише робота із документами.

Нічого особливого, нічого цікавого. От, хіба що, доповідь про наркотики… Легкі наркотики у країні були легальними, із важкими поліція боролася, і, як правило, успішно. Автори доповіді аналізували, який вплив таке становище чинить на ситуацію у країні, у тому числі – скільки європейських туристів, щоправда, дещо специфічних, приїздить сюди щороку через «легалайз». На думку Валентина, нічого змінювати не треба було, хоча він уявляв, яке обурення «моралістів» викликало б подібне рішення в Україні. Кожного разу він ловив себе на думці, що порівнює те, що відбувається тут та на далекій батьківщині, яку залишив за спиною…

Ніби у відповідь, задзеленчав його телефон. Подивившись на дисплей, побачив, що телефонують із незнайомого номеру, але відповів. Жіночий голос теж був незнайомий.

-Містере Тейлан? – Його прізвище співрозмовниця вимовила на англійський манер. Або, точніше, на ірландський. – Моє ім’я – Джессіка Лонг, я журналістка. І хотіла б з вами поговорити…

-З приводу роботи сил поліції? – здивувався Валентин. – Але в нас є прес-служба…

-Насправді, ні. – Вона зробила паузу. – Я збираю матеріал для серії статей … а може, й книги, про людей … які залишили свої країни… У Європі або Америці… Й опинилися у незвичних місцях. А тут … таких багато, й ви – один з них.

-Тобто, не про службове, а про особисте? – розсміявся Валентин. – Чесно кажучи, не знаю, що вам відповісти, сьогодні це точно не вийде, а от далі… Поки нічого не скажу. Зможете перетелефонувати завтра?

-Ну, це вже краще, ніж категорична відмова! – почув він у слухавці, та подумав, що ця Джессіка, мабуть, не одну таку відмову вже почула. Обговорювати особисте він теж не мав особливого бажання, але відразу зрозумів, що розмову цю можна використати на користь службі. Лише треба буде дещо обдумати та заручитися підтримкою… - То вранці чи ближче до вечора?

-Краще у першій половині дня. Але … я нічого не гарантую, - повторив Валентин.

-Що ж, дякую й за це! Та, сподіваюся, до побачення! – Зв’язок перервався. А Валентин зробив два дзвінки, - один своєму начальнику, Патріку Олете, другий – вище, але цей номер він міг набрати у будь-який час, хоча й нечасто користувався цим. І майже ніколи не просив нічого для себе. Та й у цьому випадку запропонував щось важливе зовсім не для себе особисто. Докладно розповів, що збирається зробити, та отримав добро.