Оповідання

Натхненно реальними подіями, літо 2024 року
 
Світлана відчувала як у під’їзді їдко тхнуло пліснявою і фарбою і цей аромат різав ніздрі. Вона стояла біля прочинених дверей квартири й дивилась, як у коридорі метушиться чоловік.
— Ти йдеш? — спитала вона вкотре, — Володя, ми пішли, наздоганяй, — резюмувала і обійняла Анюту за плечі, підштовхуючи її до сходів.
— Зараз, пауербанк не можу знайти, — приглушено почулося з квартири. Світлана повела дітей до сходів.
— Злетів Міг і кілька шахедів, — дивлячись у смартфон, рапортувала старша донька.
— Володя, ми пішли вниз, знайдеш зарядний пристрій, потім...
Вибух відкинув Володю від дверей і повалив на підлогу. Стеля завалилася, залишивши Володю між завалами, а уламки осипалися, немов тільки й чекали свого часу. З усіх боків лунали тріски, а його виштовхувало кудись вбік.
 
— Тут живий! — кричали зверху. Голоси були дуже тихими, наче з-під куполу. Дзвеніло в вухах, і по обличчю розливалася рідина.
— Ви як? Ви мене чуєте? Як вас звуть?
— Світла… — хрипко промовив Володя, — Світлана… діти…
Його дістали з-під завалів і поклали на носилки.
— Вибачте, але ви поки єдиний живий у цьому домі.
Ці слова врізалися в серце, тіло оніміло від болю, сліз і кашлю. Володя, намагаючись щось сказати, знову впав у забуття.
 
Під вечір лікарню заполонили родичі поранених. Люди сиділи в палатах, біля приймального відділення, навіть у коридорах. Володя, як тінь, блукав поміж ними, безнадійно шукаючи свою кохану. Нарешті заблукав у коридорах і просто сів біля стіни на підлогу.
— Світлано... — тихо сказав він собі, нахиливши голову на руки і гірко заплакав.
Медсестра знайшла його біля заднього виходу, допомогла піднятися на ноги і майже понесла до палати. Там вона обережно поклала спляче тіло на ліжко, прикрила його простирадлом і полишила відпочивати. Коротко відповіла допитливій санітарці, що він єдиний, хто вижив із усієї родини. Ракета потрапила до їхнього під'їзду, знищивши його дружину та трьох доньок, а він вижив.
 
Наступного вечора медсестра приходила двічі перевірити крапельницю, виміряти пульс.
— Володимир, до вас прийшли. Чуєте? — по спині обережно постукала маленька ручка і звернулась до когось вбік, — Проходьте, тільки не хвилюйте його, йому потрібен відпочинок.
Володя не відреагував, дивлячись на західне сонце крізь вікно.
— Володя, Вова, — рідний голос відгукнувся в голові, — Вова, поговори зі мною.
В напівоберті він завмер, наче статуя. Біля ліжка сиділа Світлана, його Світлана, найрідніша людина, яку він вважав втраченою.
— Ти як? Тобі краще?
Чоловік скочив на ноги і обійняв жінку. Сильно тримав і гладив її, вдихав аромат волосся, погладжував плечі, потім відсторонився і взяв її обличчя в руки, близько поглянув в очі. Дивився глибоко, не в змозі відірватися.
— Тебе сильно контузило, так? — нарешті спитала Світлана і посміхнулась. — Все буде добре, — промовляла вона, погладжуючи чоловіка по рукам.
— Ти тут, — вимовив Володя і дивувався своєму відстороненому голосу, — Я думав... ти... а ти тут... — поцілунок був солодший за всі роки щасливого подружнього життя.
Вони сиділи. Володя вбирав її образ, боявся, що вона зникне будь-якої миті, тримав за руку. Світлана ніжно гладила його по руці і всміхалася. Через кілька хвилин її очі помарніли, зморшки, що раніше мило охоплювали погляд, зараз врізалися ровами в шкіру, очі перетворилися на темну каламутну воду, і усмішка розчинилася в губах.
— Завтра похорон, — сказала вона.
— Який похорон? — зніяковів Володя.
— Вова, — вона встала і почала ходити по палаті, — ЦЕ похорон нашої доньки Анюти, — закривши обличчя руками гірко заплакала.
Він підійшов до неї, обійняв за плечі і відчув, як її тіло здригається з кожним позивом. Анна, наймолодша донька, загинула в ракетному обстрілі, а вони вижили. Спогади нахлинули на нього, і він обійняв сильніше, теж гірко заплакав.
До палати зайшла медсестра і, зніяковівши мовила.
— Вибачте, час приймати ліки, — сказала вона, жестом вказуючи пацієнту на ліжко.
Володя ліг, тримаючи руку Світлани. Вона сіла поруч і просто плакала. Ліки діяли швидко. Обличчя жінки розмивалося під сльозами, а мутне відчуття сну охоплювало його тіло. Останнє, що він запам'ятав, це як Світлана закрила очі іншою рукою і як її пальці сильно стиснули його руку.
 
Наступного вечора він прокинувся виснаженим. Сонце вже сіло, а вуличні ліхтарі кидали тіні на стіни палати, змішуючись із тьмяним світлом. Медсестра принесла ліки — три таблетки і склянку води, поставивши біля ліжка. Володя важко підняв руку і схопив її за рукав.
— Світлана, моя жінка, вже приходила? — спитав він з острахом.
— Хто? — здивовано спитала медсестра.
— Похорон. Я пропустив похорон? Яка година? — Володя почав важко підніматися з ліжка. Медсестра допомогла йому сісти і сказала:
— Вибачте, але їх поховали вчора.
— Як вчора? — він потер руками очі, які не могли сфокусуватися на обличчі медсестри, — Кого?
— Вашу сім’ю — жінку і трьох доньок. Їх поховали вчора. Вибачте, — сказала медсестра, опустила очі і вийшла з палати.
Володя не міг сфокусувати погляд, закрив очі руками, потім потер потилицю. Тьмяний жовтий відблиск ліхтаря тривожно блукав по стіні. В коридорі почулися голоси, і через кілька секунд медсестра знову зайшла до палати з чоловіком. Однак, зробивши кілька кроків, вона розвернулася і поспіхом вийшла.
— Доброго дня. Я з поліцейського відділку, Петро Васильович. Маю кілька питань, якщо ви не проти? — він підійшов до ліжка, його обличчя залишалося в тіні.
— Розумію, що важкий час, але така робота. Кілька питань для протоколу. Ви пам’ятаєте, коли вийшли з квартири?
— З якої квартири? — Володя розгублено дивився на нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
— З вашої квартири. Коли почули тривогу?
— Через хвилин дві.
— Ви повернулися за пауербанком, так? — Петро Васильович щось записував.
— За пауербанком… — тихо промовив Володя. Спогади нахлинули, пронизуючи голову болем. Він схопився за волосся, кричав і рвав його, бив ногами по ліжку. Медсестра прибігла, зробила укол. Володя слабшав, але все ще шепотів. Він знов єдиний з сім'ї, хто вижив.
 
Західне сонце червоними лініями ковзнуло по стіні, дверям палати і піднялося до стелі. Володя сидів на ліжку, спостерігаючи за цими візерунками. Світлана без усмішки зайшла і сіла поруч.
— Як ти? — спитала, взявши його за руку. Він стиснув її руку і поглянув на неї.
Освітлене західним сонцем обличчя коханої викликало в нього мимовільну посмішку. Анна вбігла і одразу обійняла тата.
— Аня... — сказав він, погладивши її по волоссю. Вона сумно і радісно дивилася на нього, як можуть лише діти.
— Але як? — спитав він, осікшись. Марево не зникло — донька була жива і стояла перед ним, закриваючи сонячні промені.
— Я принесла, — сказала Світлана, ставлячи фотокартку Вероніки на тумбочку.
— Вона тут чудово вийшла, — сумно усміхнулась і погладила обличчя доньки на фото.
Володя знову відчув дикий біль, коли нова пам'ять охопила його мозок. Він лише скривився і взявши рамку, глянув на свою красуню, майбутню журналістку. Вона сиділа в кафе, усмішкувата і щаслива – саме такою він її запам'ятав. Її більше немає, як і її голосу, сміху, яскравих нарядів. Володя попросив медсестру принести снодійне і випивши його, сподівався, що наступного разу всі виживуть. Але чорно-біла картинка мертвої доньки крутилася перед очима до самого моменту забуття.
 
Тьмяне світло окреслило гілки дерев і предмети на стіні. Володя не знав, скільки часу минуло, але відчував, що скоро зустріне нову реальність. Він цього чекав, думав про це, намагався сфокусуватися. Але нічого не відбувалося. Ні медсестра, ні інші не заходили, ніхто не питав "як він?". Години тяглися — три, десять, двадцять. Сонце не вставало, ніхто не приходив. Він сидів на ліжку, дивлячись на тьмяний візерунок ліхтарного освітлення і намагався згадати, що сталося, але не міг.
 
Він вирішив, що сон допоможе, і натиснув кнопку виклику медсестри. Ніхто не прийшов. Він сів, промасував м'язи, встав і вийшов з палати. Тільки тоді помітив — людей у лікарні не було. Ніхто не проходив, не було жодних голосів. Він звернув направо і пішов темним коридором. Очі злипалися, але він насильно тримав їх відкритими. Світло темно-помаранчевих вуличних ліхтарів пробивалося крізь вікна, розкидаючи острівці тепла по підлозі коридору. Навколо була тиша, аж раптом у вухах почало дзвеніти, він схопився за голову. Дзвін вщух, але з’явилися моторошні звуки, що ставали гучнішими. Чулися голоси, доносячи страхітливе послання.
 — Не вберіг... не вберіг...
Позаду пролунали тихі кроки. Попереду в палаті розбилося скло, і рідина потекла з дверей біля коридору, змішуючись із мертвим помаранчевим світлом, створюючи кровавий струмок під ноги Володі.
— Не вберіг! — голосно закричали голоси над вухом і зникли. Володя стис голову руками, сльози капали на підлогу.
— Не вберіг! — знову гримнули голоси.
— Досить! Зупиніться! — закричав він, втрачаючи свідомість
 
— Як він? — спитав Василь Петрович медсестру.
— Показники в нормі, рана на голові майже зажила, в цілому в порядку.
— Я маю на увазі, — він показав пальцем на скроню, — тут як?
Медсестра зітхнула, поправила подушку Володі і відчинила штори, щоб промені західного сонця наповнили кімнату.
— Як бачите. Майже не розуміє, що відбувається. Мовчить постійно, дивиться у вікно, на стіну, у вікно.
— Психіатри оглядали? — поцікавився слідчий, підходячи до тумбочки. Взяв фотокартку дівчини, що посміхається за стаканом лате, і покрутив її в руках.
— Єдина фотографія, яку змогли знайти цілою, — сказала медсестра, вказуючи на рамку, — сусіди принесли.
— То психіатр?
— Вам краще спитати у лікаря.
— Він взагалі не реагує?
— Інколи, — почала медсестра, — називає мене Світланою, Веронікою, Анею.
— І що? — запитав Василь Петрович.
— Нічого, просто називає так, бере за руку і мовчить.
— Дякую. Зрозуміло.
Василь Петрович склав блокнот, поставив фото рамку на тумбочку і зітхнув. Важко вести слідство, коли єдиний вцілілий знаходиться у такому стані.
Зненацька Володя сфокусував погляд і схопив медсестру за руку.
— Світлано? — запитав він і замовк, втрачаючи погляд і покидаючи реальність.
— Володимир, вибачте, але я не Світлана, — сумно сказала медсестра, поклала його руку поруч на ліжко і вийшла з палати.