Розділ 12. Останній світанок Ткаль.

Підвал родового маєтку здригнувся. Стіни, побиті чорними венами, почали плавитися, оголюючи порожнечу. Із самого серця оскверненого Джерела почала підніматися постать. Це не був дух чи тінь — Мертвий Бог знайшов плоть. Велетенська істота, виткана зі скам’янілого попелу та застиглої крові, з короною з уламків кісток, височіла над сестрами. Його порожні очниці світилися безоднею.
​— Ви самі принесли мені ключі від свого світу, — прогудів голос, від якого стінами маєтку пішли тріщини.
​Двері підвалу вилетіли з петель. Увірвалися Кай та Адріан, вкриті пилом і кров’ю нескінченної битви зовні.
​— Еларо! Міро! Назад! — закричав Кай, кидаючись уперед. Його пазурі подовжилися, а очі горіли лютим золотом. Він врізався в кістяну ногу Бога, вириваючи шматки темної плоті.
​Адріан рухався як срібний розчерк. Його клинки співали, відсікаючи тіньові щупальця, що намагалися схопити сестер.
​— Нам потрібно об’єднати все! — крикнув він, блокуючи удар гігантського кістяного кулака. — Істинні пари, зараз або ніколи!
​Міра та Кай стали ліворуч. Багряна магія західного сонця Міри переплелася з дикою, первісною люттю Альфи. Їхній союз створив вихор руйнівної сили, що почав дробити броню Бога.
​Елара та Адріан стали праворуч. Золоте світло Ткалі влилося в давню, очищену кров вампіра. Місячне Світло, холодне й нещадне, пропалювало дірки в самій суті божества.
​Смертельний вибір
​Мертвий Бог заревів. Він зрозумів, що програє. Його фізична форма почала розпадатися, але перед тим як зникнути, він вирішив забрати із собою саме сонце.
​— Якщо я піду, то у вічну темряву! — виплюнув він.
​З його грудей вирвався чорний шип — концентрована ненависть тисячі віків. Він був спрямований у саме серце Джерела, щоб підірвати його і знищити все живе.
​Елара побачила це першою. Вона зрозуміла: якщо шип досягне мети, Міра, Кай та Адріан загинуть в одну мить. Жодного захисту не вистачить. Тільки живий щит із чистої сонячної магії міг поглинути цей удар.
​— Адріане... Пробач мені, — прошепотіла вона.
​— Еларо, ні! Не смій! — Адріан рвонувся до неї, але було пізно.
​Елара ступила вперед, розкинувши руки. Вона не просто використала магію — вона сама стала магією. Сліпучий золотий кокон огорнув її, коли чорний шип встромився їй у груди.
​Вибух світла був такої сили, що Мертвий Бог розсипався на порох, а Розлом затягнувся, запечатаний чистою жертвою.
​Коли пил улігся, у підвалі запала гробова тиша. Адріан упав на коліна, підхоплюючи слабнуче тіло Елари. Її золоте волосся потьмяніло, а з рани на грудях замість крові виходило м’яке світло, що згасало.
​— Навіщо?.. — голос вічного вампіра зірвався на ридання. — Ми ж тільки знайшли одне одного... Ми ж істинна пара...
​Елара слабко усміхнулася, торкнувшись його щоки блідими пальцями.
​— Ти... більше не в темряві, Адріане. Ти відчуваєш? Твоє серце... воно б’ється заради нас усіх.
​Міра та Кай стояли поруч, не в силах стримати сліз. Міра взяла сестру за руку, відчуваючи, як іде їхня спільна магія.
​— Ти була сильнішою за мене, сестро, — прошепотіла Міра. — Ти обрала світло до самого кінця.
​Елара заплющила очі. Останній подих Сонячної Ткалі пронісся будинком теплим літнім вітерцем. Золоте сяйво в її руках остаточно згасло, залишивши лише тишу та світ, який вона врятувала ціною власного життя.