Розділ 11. Лабіринт забутих тіней.

Родовий маєток Ткаль зустрів їх не тишею, а важким пульсуючим гулом. Будинок, колись світлий і гостинний, тепер нагадував величезну хвору тварину. Стіни були вкриті живими венами чорного кольору, а з вікон сочився туман, що пахнув сирою землею та старою кров'ю.
​Біля підніжжя пагорба, на якому стояв особняк, розверзлася справжня безодня. Тисячі тіньових сутностей — безликих, багаторуких монстрів — хвилями котилися на героїв.
​— У дім! Мерщій! — проревів Кай, уже перетворений на вовка-велетня. Його золоте хутро сяяло в сутінках, а кожен удар лапи перетворював тіні на пил. Поруч із ним, немов у смертоносному танці, рухався Адріан. Його срібні клинки миготіли так швидко, що здавалися суцільним колом світла.
​— Ми стримаємо їх, Еларо! — крикнув Адріан, відсікаючи голову величезній тіньовій істоті. — Але поспішайте! Джерело нестабільне!
​Сестри обмінялися поглядами й рвонули до важких дубових дверей, які самі собою розчинилися, запрошуючи їх у пащу кошмару.
​Щойно двері зачинилися, простір викривився. Коридор, який мав вести до вітальні, витягнувся в нескінченну спіраль. Стіни почали шепотіти голосами з минулого.
​— Ти не мала повертатися, Еларо... — долунав м'який, до болю знайомий голос.
​— Ти — тінь, якій немає місця серед живих, Міро... — вторив йому інший.
​Сестри опинилися в підвалі, але він перетворився на сюрреалістичний лабіринт із дзеркал і книжкових полиць, що літали в повітрі.
​У центрі підвалу, біля самого Джерела, вони побачили їх. Матір у білій сукні, гаптованій золотом, і батька з добрими, але сумними очима. Вони виглядали так реально, що Елара мимоволі потягнулася до них рукою.
​— Донечки, — ніжно промовила мати. — Навіщо ви привели сюди цю темряву? Залиште свої палиці. Підійдіть до нас, і ми знову станемо сім'єю. Тут немає болю, немає обов'язку, немає Мертвих Богів.
​— Це не вони, Еларо! — Міра вхопила сестру за плече, її чорний кристал пульсував від люті. — Подивися на їхні тіні!
​Елара опустила погляд. Тіні батьків не повторювали їхніх рухів — це були величезні кістляві лапи, що вже тягнулися до горла дівчат.
​— Ви кинули нас! — закричала ілюзія батька, його обличчя раптово спотворилося, перетворюючись на гнилий череп. — Ви обрали монстрів замість пам'яті про нас!
​Лабіринт почав стискатися. Стіни-дзеркала показували сестрам їхні найстрашніші страхи: Елару — саму в порожньому світі, де всі її близькі перетворилися на попіл; Міру — закуту в кайдани в підземеллях Мертвого Бога.
​— Це всього лише відлуння! — Елара підняла свою горобинову палицю. — Наше кохання до Кая та Адріана — це не зрада пам'яті, це наша нова сила!
​Вона заплющила очі, відмовляючись дивитися на фальшиві образи батьків.
​— Міро, дай мені руку! Ми не шукаємо минулого, ми будуємо майбутнє!
​Сестри з'єднали долоні. Золото й багрянець спалахнули з такою силою, що дзеркала лабіринту почали тріскатися й обсипатися скляним дощем. Ілюзії батьків розтанули, перетворившись на чорний слиз.
​— Ми — Ткалі, — твердо промовила Міра. — І цей дім належить нам, а не мерцям!
​Перед ними відкрився істинний шлях до Розлому. Глибоко внизу, під корінням дому, пульсувало Серце Джерела, захоплене чорними ланцюгами Мертвого Бога. Настав час завдати останнього удару.