Розділ 9. Тронна зала розбитих сердець.

Цитадель вампірів задихалася. Стіни, зазвичай холодні й величні, тепер сочилися гарячою, пульсуючою кров’ю, що стікала готичними арками, утворюючи багряні калюжі на мармуровій підлозі. Кривавий Дощ, що просочувався крізь дах, обпікав шкіру Елари, наче кислота.
​— До Тронної зали! — прохрипів Адріан, притискаючи руку до рани на грудях, яка відмовлялася затягуватися. Його обличчя було мертвотно-блідим, але в очах палала крижана лють. — Джерело прокляття там. Той, хто розкрив гробниці... він керує цим хаосом.
​Кай ішов попереду, прорубуючи шлях крізь знетямлених вампірів, які нападали на все, що рухалося. Його вовки стримували натиск тіней Мертвого Бога, що дерлися стінами. Елара та Міра йшли пліч-о-пліч, їхня об’єднана магія — золото й багрянець — створювала захисний купол, що відганяв Кривавий Дощ.
​Коли вони увірвалися до величезної Тронної зали, перед ними постала жахлива картина. У центрі зали, над давнім вампірським троном, ширяла величезна пульсуюча сфера зі зсілої крові. Від неї в усі боки тяглися багряні нитки, що пронизували стіни замку.
​Біля підніжжя трону стояла постать у чорному плащі. Вона повільно обернулася, і Адріан завмер, не вірячи власним очам.
​— Валеріане… — прошепотів він. Це був його найстарший радник, друг, який ділив із ним століття самотності.
​Валеріан усміхнувся, оголюючи ікла, заплямовані кров’ю. Його очі світилися тим самим холодним синім полум’ям, що й у тіньових гончаків.
​— Адріане, мій старий, наївний друже. Ти так довго чіплявся за рештки своєї людяності, що осліп. Мертвий Бог запропонував нам істинне безсмертя, свободу від спраги. А ти... ти привів сюди цих смертних і... Ткаль? Яка іронія.
​Він скинув руки, і багряні нитки від сфери кинулися до присутніх. Кая відкинуло до стіни потужним ударом, вовки заскавучали. Міра та Елара спробували вдарити своїм резонансом, але Валеріан лише розсміявся.
​— Ваша сестринська магія безсила проти Кривавого Дощу, дурепи. Це прокляття живиться самою суттю життя. Чим сильніше ви б’єте, тим міцнішим воно стає.
​Валеріан спрямував потік багряної енергії просто в Елару. Вона скрикнула, відчуваючи, як її життєва сила починає витікати, притягнута сферою.
​Адріан, ігноруючи власний біль, кинувся вперед. Він став між Еларою та Валеріаном, приймаючи удар на себе.
​— Адріане, ні! — закричала Елара.
​У цю мить, коли вампір і відьма опинилися так близько, а їхня спільна магія — світло та давня вампірська кров — зіткнулися з прокляттям, у Тронній залі сталося щось неймовірне. Склепіння зали почало трансформуватися. Старовинні колони, прикрашені рунами, рушили з місця, утворюючи величезну пульсуючу Арку Істинності, про яку існували лише неясні легенди.
​Арка спалахнула сліпучим, примарним світлом, яке пройшло крізь усіх присутніх. І в цьому світлі брехня відступила, оголюючи істинні зв’язки душ.
​Елара подивилася на Адріана. Вона побачила не просто вампіра, що врятував її, а другу половину своєї душі: холод, який жадав її тепла, і темряву, яка могла існувати лише в її світлі. Вона відчула, як її магія Сонячної Ткалі ідеально переплітається з його давньою «місячною» вампірською кров’ю. Вони були істинною парою, призначеною одне одному самою долею ще до народження Мертвих Богів.
​Водночас на іншому кінці зали Кай, відкинутий до стіни, підвівся на ліктях. Він подивився на Міру, яка стояла, стискаючи палицю, готова до останнього бою. І в світлі Арки він побачив не «іншу Ткалю», а свій єдиний «Якір», який був навіть сильнішим за Елару. Він побачив Тінь, що могла приборкати Звіра всередині нього, не пригнічуючи його, а даючи йому напрямок. Кай і Міра були істинною парою, союзом Льоду та Полум’я, Звіра та Безодні.
​Міра також відчула цей поклик. Її багряна магія, магія сонця, що заходить, раптом набула небаченої щільності, коли вона зустрілася поглядом із Каєм. Звір у ньому більше не лякав її; він був частиною її сили.
​— Ти не переможеш нас, Валеріане, — голос Адріана пролунав як вирок. Він більше не був поранений. Сила Істинності, магія його зв’язку з Еларою, наповнила його небувалою міццю.
​Адріан узяв Елару за руку.
​— Еларо, дай мені своє світло. Не сестрі, а мені. Дай його Темряві, яка кохає тебе.
​Елара заплющила очі й спрямувала потік золотого світла просто в Адріана. Їхня магія злилася в сліпуче Місячне Світло, яке було холодним, але не вбивало, а очищувало.
​Водночас Кай видав потужний рик і кинувся до Валеріана.
​— Моя Тінь зі мною! — проревів він.
​Міра вдарила палицею об землю, і багряне полум’я, магія західного сонця, оточило Кая, створюючи йому броню. Звір і Відьма атакували разом, їхній зв’язок був незламним.
​Валеріан, засліплений Місячним Світлом Адріана та Елари й атакований об’єднаною силою Кая та Міри, закричав. Його зв’язок зі сферою було розірвано. Місячне Світло випалило Скверну з його тіла, і він упав на підлогу, перетворившись на попіл.
​Сфера Кривавого Дощу, позбавлена підживлення, вибухнула каскадом чистої прозорої води. Прокляття було знято.
​Тронна зала затихла. Арка Істинності повільно згасла, але зв’язки, які вона оголила, залишилися назавжди. Елара та Адриан, Кай та Міра стояли одне навпроти одного, важко дихаючи, проте знаючи: тепер вони не просто союзники. Вони — дві Істинні Пари, і їхня об’єднана сила здатна на більше, ніж просто врятувати замок.