Розділ 8. Клятва на крові та тіні.

На Великій Скелі запала тиша, яку переривало лише важке дихання зцілених вовків. Кай, усе ще в подобі величезного чорного звіра, повільно підійшов до сестер. Його шерсть більше не стояла дибки, а в золотих очах світилося дещо більше, ніж просто вдячність.
​Він схилив голову так низько, що його морда торкнулася землі перед Еларою та Мірою. Секунда — і перед ними знову стояла людина, але в його поставі з’явилася велич істинного короля лісів.
​— Ви врятували не просто моїх братів, — голос Кая рокотав, наче далекий грім. — Ви врятували душу мого народу. Віднині й до останнього подиху моя зграя — ваш щит. Мої ікла — ваші ікла.
​Він узяв руку Елари та руку Міри, з’єднуючи їх у своїх долонях.
​— Я присягаю на вірність Дому Сонячних Ткаль. Світлу та Тіні. Такого союзу не пам’ятають навіть гори.
​Міра здригнулася від незвичного тепла, а Елара відчула, як магічний вузол між ними трьома затягнувся ще міцніше. Це був тріумф... який тривав лише мить.
​Повітря раптово стало крижаним. Адріан, що стояв осторонь, різко випростався, його обличчя спотворилося від нестерпного болю. Він притиснув руку до грудей, і з-під його пальців почала сочитися не чорна кіптява Скверни, а густа, яскраво-червона кров.
​— Адріане! — Елара кинулася до нього, але вампір похитнувся.
​— Цитадель... — прохрипів він. — Гробниці предків... їх розкрито.
​У небі над горизонтом, там, де височіли шпилі замку вампірів, розквітла зловісна багряна заграва. Але то було не світло місяця. То був Кривавий Дощ — прадавнє прокляття, яке насилають, коли хочуть знищити весь вампірський рід ізсередини.
​— Мертвий Бог завдав удару в саме серце, — Міра стиснула свою палицю. — Він знає, що ми об’єдналися. Він хоче позбавити нас нашого стратега та його армії тіней.
​— Якщо Цитадель упаде, — Адріан важко дихав, намагаючись утримати свідомість, що вислизала, — давні вампіри, позбавлені розуму, перетворяться на бездумних монстрів. Вони виріжуть усе живе в радіусі тисячі миль. Мій народ помирає просто зараз, Еларо.
​Кай обернувся до своєї зграї і видав короткий, владний рик. Сотні вовків відповіли йому одностайним виттям готовності.
​— Ми йдемо з тобою, кровопивце, — твердо сказав Кай. — Твій замок стане могилою для ворогів, а не для твоїх підданих.
​Тепер на них чекало найнебезпечніше: увійти в лігво вампірів, яке перетворилося на смертельну пастку. Стіни Цитаделі плакали кров’ю, а з підземель долинали крики тих, хто не встиг сховатися від божевілля.
​Елара відчувала, як її магія світла починає конфліктувати з важкою, гнітючою атмосферою замку. Але тепер поруч була Міра.
​— Не відпускай мою руку, сестро, — прошепотіла Міра. — Твоє світло захистить їх зовні, а моя тінь — зсередини.
​Вони увійшли в головну браму, за якою на них чекав хаос. Найстарші вампіри, втративши контроль, металися залами, а тіні Мертвого Бога вже дерлися стінами, пожираючи залишки життя.