Розділ 6. Резонанс Двох Сонць.

Ранішнє небо раптово потемніло, затягнуте неприродно густим фіолетовим туманом. Міра різко обернулася до виходу з грота, її чорний кристал на палиці почав вібрувати, видаючи низький гул.
​— Вони знайшли нас швидше, ніж я думала, — виплюнула вона, скидаючи руку. — Тіньові гончаки Мертвих Богів.
​Із туману почали виткатися тварюки, схожі на величезних вовків, але створені з чистого диму та гострих, як бритва, кістяних наростів. Їхні порожні очниці горіли холодним синім полум’ям.
​Кай миттєво перекинувся. Величезний чорний вовк заступив шлях першій потворі, зминаючи її щелепами, але дим просто просочився крізь його зуби й відновився.
​— Звичайна сталь та ікла їх не візьмуть! — крикнув Адріан (якого Елара в думках іноді називала скорочено Ден, пам’ятаючи його старе ім’я із забутих легенд). Він рухався як розмита тінь, відсікаючи кінцівки гончаків срібним кинджалом, проте тварюк ставало все більше.
​Міра вдарила палицею об землю. Хвиля темного полум’я вдарила в нападників, сповільнюючи їх, але її сил явно бракувало.
​— Еларо! — крикнула вона, не озираючись. — Досить дрижати! Твоє світло — єдиний шанс випалити їхню суть, але воно надто м’яке. Дай мені його!
​Елара, підкоряючись інстинкту, ступила до незнайомки. Вона поклала руку на плече Міри, і тієї ж миті повітря навколо них вибухнуло.
​Це не було просто додаванням сил. Магія Елари — чисте золото полуденного сонця — зіткнулася з магією Міри — багряним західним світлом. Вони сплелися в сліпучу спіраль, створюючи Сонячне Затемнення. Спалах був такої сили, що тіньові гончаки не просто відступили — вони випарувалися, перетворившись на ніщо за частки секунди.
​Коли світло згасло, обидві дівчини важко дихали. Між ними все ще висіла видима нитка енергії.
​— Що це було? — прохрипів Кай, повертаючись у людську подобу. Він виглядав приголомшеним. — Я ніколи не бачив, щоб дві відьми так резонували.
​Міра різко відсторонилася, її обличчя знову стало непроникним.
​— Випадковість, — кинула вона, але її пальці, що стискали палицю, помітно тремтіли.
​Поки дівчата оговтувалися, Адріан (Ден) відійшов до стіни грота. Його вікова пам’ять та інстинкти прадавнього хижака кричали про те, що він щойно став свідком чогось неможливого.
​Він непомітно підібрав пасмо волосся Міри, що впало на землю, і торкнувся його губами, куштуючи смак її енергії. Його очі розширилися. Смак був ідентичним до крові Елари. Та сама рідкісна «сонячна» нотка, той самий давній код Ткаль.
​«Дві сестри? — промайнуло в його голові. — Одна — світло, інша — тінь. Легенди говорили про розділене сонце, але ніхто не вірив, що це правда».
​Він подивився на Елару. Вона виглядала розгубленою, але в її очах уже починало брезжити розуміння. Ден вирішив поки що мовчати — ця таємниця була надто небезпечною зброєю, щоб розкривати її відразу. Йому потрібно було перевірити архіви свого замку, заховані глибоко під землею.
​Цієї миті Кай раптово впав на коліна, обхопивши голову руками. Його обличчя спотворилося від болю.
​— Каю! Що з тобою? — Елара кинулася до нього.
​— Я... я чую їх, — прохрипів ватажок. — Моя зграя. Вони не просто виють... вони плачуть.
​Глибоке вібруюче виття пронеслося над лісом, змушуючи дерева здригатися. Це був Поклик Крові, але він був викривлений. Кай відчував, як тисячі невидимих ниток тягнуть його в самі хащі лісу, туди, де небо було найтемнішим.
​— Їх захопили, Еларо, — Кай підвів на неї очі, які стали повністю чорними, як у тварюк у тумані. — Скверна дісталася зграї. Якщо я не піду до них зараз, я втрачу їх назавжди. Але якщо я піду... я можу не повернутися людиною.
​Міра подивилася в бік виття, і її губи здригнулися.
​— Твоя зграя — це лише початок, вовче. Мертвий Бог збирає армію з тих, хто тобі дорогий.