Розділ 5. Кров і попіл на світанку.

Ранок приніс не полегшення, а важке усвідомлення. Золотаве світло пробивалося крізь щілини грота, змішуючись із синім сяйвом рун. Елара сиділа непорушно, дивлячись на свої руки. Холодне знання з видіння пекло її зсередини.
​— Щоби світ дихав, чиєсь серце має замовкнути, — прошепотіла вона, коли Адріан підійшов ближче.
​Вампір завмер. Його ідеальне обличчя на мить здригнулося.
​— Жертва, — констатував він без тіні сумніву. — Прадавні боги завжди були жадібними до крові, Еларо. Ти збираєшся... підкоритися цьому?
​— У нас немає іншого виходу, Адріане, — вона підвела на нього очі, сповнені гіркої рішучості. — Я бачила Дерево. Воно задушене. Якщо я не принесу цю жертву, не буде ні лісу, ні людей, ні вас.
​Кай, який уже прокинувся і прислухався до розмови, стиснув кулаки так, що кісточки побіліли.
​— Я не дозволю тобі навіть думати про це, — проричав він. — Ми прогриземо шлях до цього Дерева і вирвемо коріння зла, але ніякої крові на вівтарі не буде.
​Їхню суперечку перервав різкий, пронизливий звук — наче лопнула натягнута струна. Захисні руни на вході в грот спалахнули багрянцем і згасли.
​У прорізі стояла постать. Дівчина. На ній був дорожній плащ кольору грозового неба, а в руках вона стискала палицю, навершя якої вінчав чорний кристал. У неї було таке ж густе руде волосся, як у Елари, але погляд був холодним, як лід на дні колодязя.
​— Грот Каменів, що шепочуть, зайнятий, — промовила незнайомка, і її голос полоснув по нервах Елари дивним упізнаванням. — Йдіть геть, поки ліс не поглинув вас остаточно.
​— Хто ти така? — Кай ступив крок уперед, його шерсть на загривку стала дибки. — І як ти пройшла крізь захист?
​— Я та, хто вижила там, де ви тільки збираєтеся загинути, — відповіла дівчина, змірявши поглядом Адріана. — Вампір, перевертень і... Сонячна Ткаля? Яка іронія.
​Елара відчула дивне свербіння під шкірою. Її магія, зазвичай тепла й спокійна, раптом звилася диким полум’ям, прагнучи назустріч магії незнайомки. Це був не напад — це був резонанс.
​— Мене звуть Міра, — представилася дівчина, не опускаючи палиці. — І я раджу вам розвернутися і тікати, поки багряний місяць не випив ваші душі.
​Адріан звузив очі, вивчаючи Міру з лякаючою уважністю. Він підійшов до Елари і тихо, так щоб чула тільки вона, промовив:
​— Вона пахне так само, як ти, Еларо. Тим самим сонцем, але захованим у глибоку тінь. Ти відчуваєш це?
​Кай теж принюхався. Його звірине чуття буквально кричало про щось недобре.
​— Вона не ворог, — повільно промовив перевертень, — але й не друг. У ній є щось... знайоме. Надто знайоме, щоб це було збігом.
​Міра та Елара стояли одна навпроти одної — дві краплі води, одна з яких віддзеркалювала світло, а інша — сутінки. Між ними повисла важка тиша. Вони ще не знали, що їх пов’язує не лише магія, а й одна кров, розділена багато років тому.
​— Я не піду, Міро, — твердо сказала Елара. — Я знаю, навіщо я тут. І я знаю ціну.
​Міра гірко усміхнулася:
​— Ти думаєш, що знаєш ціну? Ти — дитя світла. Ти й уявлення не маєш, як це — платити за рахунками, які виставила нам доля ще до нашого народження.