Розділ 3. Шепіт Прадавніх Коренів.

​Багряний місяць, наче налите кров’ю око, завис над лісом, забарвлюючи все навколо у зловісні, іржаві відтінки. Крамниця «Трави та Гекси» залишилася позаду, затишна й безпечна, тепер же трійцю оточував Елдервуд — ліс, який Адріан пам’ятав ще молодим, а Кай вважав своїм домом. Але зараз цей дім здавався чужим і ворожим.
​Елара йшла першою, стискаючи в руці горобинову палицю, на верхівці якої тлів вогник її магії. Вона відчувала, як ліс дихає — важко, уривчасто, з хрипом. Це не був звичайний нічний шелест; це було ремствування, що піднімалося з самих глибин землі.
​— Глибше, — шепотіла вона, її голос тремтів. — Я відчуваю... біль. Хтось або щось поранило саму суть лісу.
​Адріан рухався за нею, безшумний, як тінь. Його очі впивалися в темряву, вловлюючи найменший рух. Він не відчував болю лісу, але він відчував стару, затхлу магію, що пробуджувалася. Магію, яка не належала ні вампірам, ні перевертням, ні навіть теперішнім відьмам.
​Кай ішов замикаючим. У подобі людини він здавався незграбним у цих хащах, але його звірині інстинкти були загострені до межі. Ричання рвалося з його грудей щоразу, коли гілка тріщала під ногою. Він постійно позирав на Елару, свій «Якір», відчуваючи, як його власна дика натура бунтує проти того, що відбувалося навколо.
​Шлях їм заступили Прадавні Корені. Зазвичай вони мирно спали під землею, але тепер вирвалися назовні, немов гігантські вузлуваті змії. Вони переплелися, утворюючи непрохідну стіну.
​— Ми не пройдемо тут, — сказав Кай, намагаючись відсунути один із коренів плечем. Корінь навіть не ворухнувся.
​— Вони не пускають нас, — Елара торкнулася кори. — Вони налякані. І вони щось захищають.
​Адріан плавно обійшов Кая і став поруч з Еларою.
​— Легенди свідчать, що Сонячні Ткалі могли говорити з деревами. Спробуй, Еларо.
​— Але я не знаю як! — вигукнула вона. — Моя магія — це світло, а тут тільки темрява!
​Цієї миті земля під їхніми ногами затремтіла. З-за стіни коренів долунав протяжний, болісний стогін. Це була істота, яку ліс намагався втримати, але більше не міг.
​Корені почали розступатися, але не для того, щоб пропустити їх. Із розлому виповзла істота, виткана з гнилі, кісток та моху. Це був Дух Скверни, прадавній паразит, який живився життєвою силою лісу. Він був сліпим, але його щелепи, всіяні гострими кістками, клацали в пошуках здобичі.
​Він кинувся на Елару.
​Кай зреагував миттєво. З ревом, що стряс дерева, він кинувся вперед, його тіло трансформувалося на ходу. Величезний чорний вовк перехопив Духа в повітрі, впиваючись зубами в його гнилу плоть.
​Але істота не відчувала болю. Вона обхопила вовка своїми кістяними кінцівками, стискаючи у смертельних обіймах. Кай заскавучав.
​— Каю! — закричала Елара, піднімаючи палицю, але Дух ударив її потужним струменем гнилого слизу, збиваючи з ніг.
​Адріан, наче чорна блискавка, опинився поруч із істотою. Його пазурі, довші й гостріші, ніж у будь-якого вовка, встромилися в Духа, намагаючись відірвати його від Кая. Вампір діяв холоднокровно, вишукуючи вразливе місце.
​— Еларо! — крикнув Адріан, ухиляючись від удару кістяного хвоста. — Світло! Нам потрібне твоє світло!
​Елара, вся в слизу та бруді, підвелася на коліна. Її палиця відлетіла вбік. Вона заплющила очі й потягнулася до того джерела всередині себе, яке зігріло Адріана й заспокоїло Кая.
​Вона не знала заклинань. Вона просто хотіла допомогти.
​Вона простягнула руки вперед, і з її долонь вирвався потік сліпучого золотого світла. Це світло не просто освітило ліс; воно було матеріальним, теплим, як дотик сонця у найспекотніший день.
​Світло вдарило в Духа Скверни. Істота заверещала, її плоть почала диміти й розпадатися під променями Сонячної магії. Вона випустила Кая і спробувала відповзти назад у розлом.
​Кай, ледь живий, відповз убік, важко дихаючи. Адріан стояв, осліплений та обпалений світлом Елари, але задоволений.
​Розлом у землі затягнувся. Корені повільно почали повертатися на свої місця, ніби заспокоюючись після бурі. Ліс затих, але ця тиша більше не була ворожою. Вона була вдячною.
​Елара опустила руки, відчуваючи повне виснаження. Світло згасло.
​До неї підбіг Кай, уже в людській подобі, увесь у ранах та бруді.
​— Еларо, ти… ти зробила це, — прошепотів він, обіймаючи її, відчуваючи, як його «Якір» тремтить від утоми.
​Адріан підійшов до них повільно, його обличчя було непроникним. Слава богу, його вампірська регенерація вже почала загоювати легкі опіки від сонячного світла.
​— Ти здивувала мене, Еларо, — сказав він тихим, шанобливим голосом. — Ти щойно довела, що ти значно більше, ніж просто відьма з крамниці.
​Елара подивилася на обох. Один урятував її життя, інший навчив її використовувати силу. Але перше випробування показало: те, що ховається в лісі, сильніше за кожного з них окремо. Щоб вижити, їм доведеться навчитися діяти разом.
​Але в багряному світлі місяця, який тепер здавався ще зловіснішим, вона знала: це був лише початок. І її вибір — вибір Сонячної Ткалі — все ще висів над ними, як дамоклів меч.