Розділ 1. Кров на лаванді.

Сонце зійшло над містом, забарвивши сіре каміння бруківки у ніжно-рожеві тони. Але для Елари ранок почався не зі співу пташок, а з різкого запаху гару. Гнила Скверна, про яку шепотілися по кутках, дісталася і її саду. Черемха, що ще вчора тішила око пишним цвітом, стояла чорна, мертва, немов обвуглена невидимим полум’ям. Листя розсипалося попелом, щойно Елара торкнулася його пальцями.
​— Ні, — прошепотіла вона, відчуваючи, як до горла підступає клубок. Цей сад був її прихистком, її єдиним зв’язком із матір’ю, яка пішла так рано. Елара провела долонею по одній із уцілілих гілок, і на мить їй здалося, що крізь кору пробився крихітний золотавий паросток. Але вона лише струснула головою: гра світла.
​Дівчина поспішила до крамниці «Трави та Гекси», щоб сховатися від цього лячного видовища за звичними турботами.
​Крамниця зустріла її сухим, пряним ароматом лаванди, шавлії та сушеного полину. З пучків трав, що звисали зі стелі, тонкою цівкою сипався пилок, танцюючи у ранкових променях, які пробивалися крізь вузькі вікна. На дубових полицях, потемнілих від часу, тіснилися глиняні горщики, скляні флакони з вигадливими настоянками та старовинні книги у шкіряних палітурках, помережані рунами, які Елара так і не навчилася читати.
​У кутку затишно побрязкував мідний казан, у якому млівав відвар зі звіробою — найкращий засіб від безсоння, на думку місіс Грін. За прилавком, відполірованим до блиску сотнями рук, стояла стара скрипуча конторка, на якій завжди панував творчий безлад: ваги, ступка з товкачиком, пергаментні сувої та пучки свіжих трав, що чекали на свою чергу. У крамниці було тепло, затишно й безпечно. Тут час ніби завмирав, а всі проблеми зовнішнього світу здавалися далекими й неважливими.
​Та ідилія тривала недовго. У двері, дзенькнувши бронзовим дзвіночком, увірвалася місіс Паттерсон, її обличчя було білішим за крейду. У руках вона стискала свого улюбленого кота Барнабі, який обм’як і важко дихав, а з його пащі витікав чорний слиз.
​— Еларо, дитинко, допоможи! — заголосила вона. — Він... він з’їв щось біля лісу! Прошу тебе!
​Елара, не вагаючись, підхопила Барнабі з рук жінки й поклала на прилавок. Тварина конвульсивно смикнулася, її очі закотилися. Елара інстинктивно притиснула долоню до його боку, що важко здіймався. Вона не знала, що робити, її знання трав були безсилими проти цієї Скверни.
​— Будь ласка, Барнабі, не вмирай, — прошепотіла вона, заплющуючи очі. І раптом…
​Повітря в крамниці ніби згустилося, а запах лаванди став нестерпно гострим. Із долоні Елари вирвався потік м’якого, теплого золотавого світла. Воно не обпікало, а зігрівало, проникаючи в саме тіло кота. Слиз на його пащі почав випаровуватися, перетворюючись на чисту пару, а дихання — вирівнюватися.
​Місіс Паттерсон скрикнула, відсахнувшись. Дзвіночок на дверях знову дзеленькнув, і до крамниці зазирнули ще кілька містян, приваблені криком. Вони завмерли на порозі, приголомшено дивлячись на золоте сяйво, що огортало Барнабі.
​Світло згасло так само раптово, як і з’явилося. Кіт розплющив очі, позіхнув і зістрибнув із прилавка, як ні в чому не бувало.
​— Ви… ви бачили? — прошепотіла місіс Паттерсон, указуючи на Елару тремтячим пальцем. — Вона… вона створила диво!
​У крамниці запала тиша, яку переривало лише рипіння старих дощок. Містяни дивилися на Елару з сумішшю страху, благоговіння та цікавості. Вона стояла, важко дихаючи, і ошелешено дивилася на свої долоні. Що це було? І хто вона тепер у їхніх очах?
​Чутки в місті поширювалися швидше за пожежу. До полудня біля крамниці «Трави та Гекси» зібралася юрба. Одні просили зцілення, інші — благословення, треті — просто хотіли витріщитися на «сонячну відьму», як її вже почали називати. Елара, налякана й розгублена, зачинилася в крамниці, відмовляючись виходити.
​Лише коли сонце почало схилятися до заходу, натовп потроху розійшовся. Елара вирішила, що настав час поповнити запаси трав, поки не стемніло. Біля лісу росла рідкісна полинь, яка була їй необхідна для відвару від мігрені місіс Грін. Вона сподівалася, що в лісі, подалі від людських очей, зможе знайти бодай трохи спокою.
​Елара заглибилася в ліс, намагаючись не дивитися на чорні, безжиттєві стовбури дерев, понівечених Скверною. Вона збирала полинь, слухаючи шелест листя, коли раптом… тиша. Ліс ніби завмер. Птахи замовкли, навіть вітер ущух. Елара відчула, як спиною пробіг холодок.
​Вона обернулася і заціпеніла. На стежці, лише за кілька кроків від неї, стояв Адріан.
​Його постать, загорнута в чорний плащ, здавалася висіченою з самої темряви. Бліде аристократичне обличчя було непроникним, а глибокі сині очі дивилися на неї з холодним, вивчальним інтересом. У його подобі було щось хиже, небезпечне, але водночас притягальне. Елара відчула, як її серце завмерло, а потім забилося з подвоєною силою.
​— Ти — Ткаля, — промовив він, і його голос пролунав як оксамитовий шепіт, що проймав до кісток. — Я відчуваю твоє світло. Воно… непокоїть мене.
​Елара позадкувала, притискаючи до грудей пучок полину. Вона ніколи не бачила вампірів так близько. У місті про них розповідали жахливі історії, але Адріан… він не був схожий на монстра. Принаймні, не на такого, про яких вона чула.
​— Хто ти? — прошепотіла вона, намагаючись, щоб голос не дрижав. — І що тобі від мене потрібно?
​Адріан ступив крок уперед, і Елара відчула легкий аромат лаванди, змішаний із запахом старої крові та нічної свіжості. Цей запах був так схожий на аромат її крамниці, але водночас був чужим, ворожим.
​— Я — Адріан, — відповів він, не зводячи з неї очей. — І мені потрібно те, що ти ховаєш у собі. Твоє світло — це не просто диво. Це — ключ.
​У цю мить Елара відчула, як її магія, розтривожена його присутністю, знову затанцювала в її жилах. Золотава іскра спалахнула на кінчиках її пальців. Адріан звузив очі, і на його губах промайнула ледь помітна хижа посмішка.
​— Цікаво, — прошепотів він. — Дуже цікаво.
​Елара зрозуміла: її життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Ця зустріч у лісі стала зав’язкою історії, яка приведе її до кохання, зради та жертви заради порятунку світу.