Пролог. Луна розколотого неба.

​Кажуть, колись небо над Долиною Ткаль було єдиним. Воно не знало ні сліпучого полудня, ні непроглядної ночі, лише нескінченні лагідні сутінки, забарвлені у кольори стиглого персика та старого золота. У ті часи магія текла землею, наче повноводна річка, а її хранительками були жінки з роду Сонячних Ткаль.
​Вони не плели мереживо з ниток. Вони ткали саму реальність.
​Своїми піснями вони могли змусити пустелю розквітнути білими ліліями, а одним дотиком долоні — зцілити смертельну рану. Їхня магія була чистим світлом, теплом, що зігрівало і перевертнів у їхніх диких лісах, і вампірів у їхніх холодних цитаделях. Світ перебував у рівновазі — крихкій, як крило метелика, проте прекрасній.
​Та Пітьма завжди голодна.
​З найглибших надр Безодні піднявся Мертвий Бог. Він не мав імені, лише нескінченний, ненаситний голод. Він живився не кров’ю і не плоттю, а життєвою силою, радістю та надією. Там, де ступала його нога, трава перетворювалася на попіл, а вода — на отруту.
​Війна була недовгою, проте страшною. Вампіри та перевертні, одвічні вороги, об’єдналися, але їхні ікла та кігті ламалися об кам’яну плоть бога. Магія Ткаль слабшала з кожним днем, Мертвий Бог пожирав їхнє світло.
​Тоді Найстарша з Ткаль, чиє волосся було білішим за місячне сяйво, прийняла рішення. Вона збагнула: щоб перемогти темряву, потрібно розколоти світло.
​У найдовшу ніч року, коли багряний місяць зійшов над долиною, Найстарша провела ритуал, рівного якому не знала історія. Вона розділила єдину магію свого роду на дві половини. Одна стала сяючим, зігріваючим Золотим Сонцем, інша — прохолодною, захисною Багряною Тінню.
​Дві сестри-близнючки, останні в роду, прийняли цей дар. Одна стала Світлом, інша — Вартовою. Об’єднавши свої сили, вони створили Печатку Безодні, закривши Мертвого Бога в надрах землі. Але ціна була високою: небо над світом назавжди розкололося на День і Ніч, а сестри, Світло і Тінь, більше не могли існувати разом. Їхня магія, розділена навпіл, тягнулася одна до одної, проте їхній дотик загрожував знищити світ.
​Світ був урятований, але Ткалі зникли. Їхній рід згас, залишивши по собі лише неясні легенди та руїни родового маєтку в Долині Ткаль. Вампіри повернулися до своїх цитаделей, перевертні — до лісів, а люди забули про магію, поринувши у турботи про виживання.
​Минули століття.
​Легенди перетворилися на казки, якими лякали дітей. Ніхто більше не вірив у Сонячних Ткаль, здатних зцілювати дотиком. Ніхто не вірив у Мертвого Бога, замкненого під землею.
​Та багряний місяць все так само сходив над світом. І в його зловісному світлі тіні ставали довшими, а шепіт, що лунав із-під землі, — гучнішим.
​У невеликому містечку на околиці старого лісу, в крамниці, що пахла сушеною лавандою та полином, рудоволоса дівчина на ім’я Елара розплющила очі. Їй знову снився один і той самий сон: нескінченні золоті нитки, що рвуться в її руках, і чийсь голос, тихий, як шелест листя, що шепотів: «Світло… Нам потрібне твоє світло».
​Елара струснула головою, проганяючи залишки сну. На вулиці займався світанок — звичайний сірий світанок. Дівчина ще не знала, що цей день стане останнім днем її звичного життя. Вона не знала, що вона — та сама нитка, на якій тримається доля розколотого світу. І що десь далеко, у тінях та в лісах, уже пробудилися ті, хто призначений їй самою долею, і ті, хто жадає її смерті.
​Захід золотого сонця був близьким. Але за ним завжди настає світанок. Питання лише в тому, хто зустріне його.