Розділ 7. Захід сонця

Останній день прийшов напрочуд тихо. Не було ні грози, ні сильного вітру, ні метушні. Здавалося, навіть саме літо не хотіло визнавати, що добігає кінця. Сонце лагідно заливало село теплим світлом, птахи співали так само безтурботно, як і кілька днів тому, але для мене все навколо вже мало присмак прощання.

Від Максима того дня прийшло лише одне коротке повідомлення:

"О 20:00. Озеро."

Більше нічого. І цього було достатньо, щоб моє серце почало битися швидше.

Я прийшла трохи раніше. Хотілося ще раз побути наодинці з місцем, яке за це літо стало для мене особливим. Повільно пройшовши знайомою стежкою, я вийшла до дерев'яного пірса й зупинилася біля самої води. Озеро було спокійним, мов дзеркало. Я довго дивилася, як сонце повільно схиляється до горизонту, а його золотаві промені розчиняються у воді, поступово змінюючи її колір від світлого золота до насиченого помаранчевого.

Я так захопилася цією красою, що майже не помітила, як поруч з'явився Максим.

Ми лише зустрілися поглядами й тихо усміхнулися одне одному. Жоден із нас не поспішав починати розмову. Ми просто стояли поруч, слухаючи легкий плескіт хвиль і вечірній спів цвіркунів. Здавалося, кожен із нас боявся вимовити перше слово, ніби воно могло наблизити мить прощання.

Через кілька хвилин Максим повільно зняв із плеча сумку, розстебнув її й дістав невеликий крафтовий конверт. Він кілька секунд мовчки тримав його в руках, а потім простягнув мені.

— Це тобі.

Я обережно відкрила конверт, боячись навіть поворухнутися. Усередині лежала фотографія. Щойно я дістала її, у грудях щось тепло стислося.

На світлині була я.

Соняшникове поле, залите теплим літнім сонцем. Високі жовті квіти тягнулися до неба, а між ними стояла я, ледь усміхаючись. Це був той самий день, коли Максим уперше фотографував мене, незважаючи на всі мої заперечення й сором'язливість.

Я довго вдивлялася у фотографію. Дівчина на ній здавалася такою щасливою, спокійною й красивою. Саме такою, якою я ніколи не бачила себе раніше. Але саме такою мене побачив він.

Я повільно перевернула фотографію.

На звороті акуратним, трохи нахиленим почерком було написано:

«Якщо одного дня ми знову зустрінемо цей захід сонця — значить, доля все-таки існує.»

Я мовчки провела пальцями по напису, ніби хотіла запам'ятати кожну літеру. Серце стислося від ніжності й водночас від болю. Здавалося, у цих кількох словах було все наше літо: випадкова зустріч, соняшникове поле, дощ, світанки, озеро, усмішки, сльози й почуття, які з'явилися так несподівано, але стали для мене цілим світом.

— Ти віриш у це? — тихо запитала я. 

Максим усміхнувся.

— Тепер так.

Ми мовчки стояли біля самої води. Перед нами повільно згасав останній захід сонця цього літа. Сонце неквапливо торкалося горизонту, розливаючи по небу золотаві, помаранчеві й рожеві барви. Озеро віддзеркалювало це світло так само, як і того першого вечора, коли доля випадково звела нас на цьому самому місці.

Я мимоволі згадала нашу першу зустріч. Тоді Максим стояв із фотоапаратом у руках, захоплено ловлячи останні промені сонця, а я навіть не могла уявити, що ця випадкова розмова стане початком історії, яка назавжди змінить моє життя.

— Мені час, — тихо промовив він.

Його голос звучав спокійно, але я відчула, скільки болю приховували ці два прості слова.

Я лише мовчки кивнула. Хотіла відповісти, сказати щось важливе, але слова застрягли в горлі. Здавалося, якщо я вимовлю бодай одне речення, то вже не зможу стримати сліз.

Ми так і стояли поруч, дивлячись одне одному в очі. Наче намагалися запам'ятати кожну рису обличчя, кожну усмішку, кожен погляд. Хотілося закарбувати цю мить у пам'яті так само назавжди, як Максим умів зберігати її на своїх фотографіях.

— Марто... 

— М?

Максим повільно підійшов ближче. Не сказавши ні слова, він ніжно обійняв мене. Обережно, ніби боявся зробити мені боляче, і водночас так міцно, ніби хотів зберегти цю мить назавжди. У його обіймах не відчувалося прощання. Навпаки — вони були схожі на тиху обіцянку, що наша історія ще не закінчилася.

— Дякую тобі за це літо, — ледь чутно промовив він.

Я заплющила очі, вдихаючи знайомий аромат його парфумів, змішаний із запахом теплого вечора та озерної води. Хотілося зупинити час хоча б на кілька хвилин, щоб не довелося його відпускати.

— І тобі, — тихо відповіла я.

Ми не поспішали розімкнути обійми. Просто стояли мовчки, слухаючи, як хвилі тихо торкаються берега, а вечірній вітер ледь помітно колише очерет. Здавалося, навіть природа завмерла разом із нами, дозволяючи прожити цю останню мить до кінця.

Та зрештою його руки повільно розімкнулися. Максим зробив крок назад і довго дивився мені в очі, ніби хотів запам'ятати мене саме такою — освітленою останніми променями сонця.

— Бувай, Марто.

— Бувай, Максиме.

Він ще мить стояв на місці, а потім повільно розвернувся й пішов знайомою стежкою. Я не кликала його й не намагалася зупинити. Лише мовчки проводжала поглядом, доки його постать не розчинилася у вечірніх сутінках.

Я залишилася сама біля озера. Переді мною повільно згасав останній промінь сонця, розчиняючись у спокійній воді. Літо добігло кінця, але разом із ним не зникла надія.