Розділ 6. Правда

Я сиділа на самому краю дерев'яного пірса й не рухалася. Переді мною спокійно розливалося озеро, йому було байдуже до того, що всередині мене все розсипалося на дрібні уламки. Легкий вітер торкався мого обличчя, розвівав волосся, але я майже не відчувала його. Здавалося, навколишній світ продовжував жити своїм життям, тоді як мій зупинився всього кілька хвилин тому.

У голові без кінця прокручувалася одна й та сама сцена. Усмішка Максима. Обійми тієї світловолосої дівчини. І його слова, які вп'ялися в пам'ять так глибоко, що я вже не могла їх позбутися:

"Вона дуже важлива для мене."

Я міцно стиснула пальці, відчуваючи, як нігті боляче впиваються в долоні. Та цей біль був майже непомітним у порівнянні з тим, що відбувалося в моєму серці. Я знову й знову намагалася переконати себе, що все неправильно зрозуміла, але перед очима щоразу поставала одна й та сама картина, не залишаючи місця для інших думок.

— Дурна... — прошепотіла я сама собі.

— Ні, ти дурна.

Я здригнулася від несподіванки. Його голос пролунав зовсім поруч, і лише тоді я зрозуміла, що навіть не почула, як він підійшов. Повільно обернувшись, я побачила Максима за кілька кроків від себе.

Він виглядав зовсім не так, як зазвичай. На його обличчі читалися втома й розгубленість, а в очах більше не було тієї легкої впевненості, яка завжди так мене заспокоювала. Здавалося, останні кілька хвилин стали для нього не менш болючими, ніж для мене. Він просто стояв і мовчки дивився на мене, ніби намагався знайти правильні слова, які могли б усе пояснити, але не знав, із чого почати.

— Навіщо ти прийшов? — тихо запитала я, не піднімаючи очей.

— Бо ти не дослухала.

— Я все бачила.

— Ти бачила не все.

Я гірко всміхнулася.

— Мені вистачило.

Він зробив крок ближче.

— Це була моя сестра. 

Я повільно підняла голову.

— Що?

— Її звати Софія. Вона моя молодша сестра.

Він говорив спокійно, але голос трохи тремтів.

— Вона приїхала сюди на один день. Батьки попросили забрати її з вокзалу. 

Він зітхнув.

— Вона завжди так поводиться. Обіймає всіх, кого любить. Особливо мене.

Я мовчала. Усередині все ще не могло повірити.

— Чому ти мені не сказав?

Максим опустив погляд.

— Бо не очікував, що ти... побачиш це так.

Він замовк на секунду.

— Я думав, це нічого не значить. 

Я різко підвелася.

— Для тебе — можливо ні! А для мене це виглядало так, ніби...

Я не змогла закінчити. Максим зробив ще один крок ближче.

— Марто, послухай мене. 

Я нарешті подивилася йому в очі.

— Я не збирався нічого приховувати. Я просто... не думав, що це може тебе поранити.

Він провів рукою по волоссю.

— І це була моя помилка. 

Я мовчала. Сльози знову підступали, але я намагалася їх стримати.

— Ти думаєш, це все через одну сцену? — тихо сказав він.

Я не відповіла.

— Марто... 

Він зробив ще один крок ближче. Тепер між нами залишився лише метр.

— Я поїду через два дні.

Я здригнулася.

— І я весь цей час намагався не думати про тебе. Не прив’язуватися. Не дозволяти цьому статися.

Він гірко усміхнувся.

— Але в мене не вийшло.

Тиша стала важкою.

— Бо я закохався в тебе.

Його слова зависли в повітрі між нами, прозвучавши так тихо, але водночас так сильно, ніби відтепер уже ніщо не могло залишитися таким, як було раніше. Зізнання було простим, без гучних обіцянок чи красивих фраз, але саме тому воно здавалося таким справжнім.

Я застигла, не в змозі вимовити бодай слово. Серце калатало так голосно, що на мить мені здалося, ніби його може почути навіть Максим. У голові раптом стало зовсім порожньо — зникли всі думки, усі образи й сумніви. Залишилися лише він і його слова.

У цей момент легкий вітер ковзнув поверхнею озера, здіймаючи дрібні хвилі. Вода, яка ще мить тому була майже нерухомою, тихо зашелестіла, ніби сама природа стала мовчазним свідком нашої розмови. Здавалося, навіть час завмер, дозволяючи нам прожити цю мить до кінця.

— Максиме...

— Я не планував цього літа. Я не планував тебе.

Він подивився на мене так, ніби боявся, що я зараз зникну.

— Але за ці кілька днів ти стала для мене всім, чого я боявся найбільше.

Я відчула, як серце б’ється швидше.

— Чому боявся?

Він тихо видихнув.

— Бо все, що справжнє в щире, завжди болить, коли закінчується.

Я заплющила очі, намагаючись хоч трохи впорядкувати думки. Усередині все змішалося: образа, полегшення, страх, ніжність і кохання. Я вперше не знала, що сказати. Здавалося, будь-які слова зараз були б зайвими.

Ми стояли мовчки. Час ніби перестав існувати. Над озером поволі згущалися сутінки, сонце майже сховалося за горизонтом, а небо з кожною хвилиною ставало темнішим. Лише тихий шум води та спів вечірніх птахів порушували тишу, яка зовсім не здавалася незручною.

— Я не хочу, щоб ти думала, що це була гра, — нарешті тихо промовив Максим.

Я повільно похитала головою.

— Це не була гра.

Він уважно подивився на мене, ніби намагався зрозуміти кожну емоцію, що промайнула на моєму обличчі.

— Тоді чому так боляче? — ледве чутно прошепотіла я.

Максим не відповів одразу. Він лише важко зітхнув, а потім дуже обережно взяв мою руку у свою. Його долоня була теплою, і цього разу я не відсмикнула її. Навпаки, мені зовсім не хотілося втрачати це відчуття.

— Бо ми обоє знали, що це літо колись закінчиться, — тихо сказав він.

Я повільно відкрила очі й зустрілася з його поглядом. У ньому більше не було страху чи невпевненості — лише щирість, ніжність і сум від думки про неминучу розлуку. І вперше за весь цей час я не відвела очей. Хотілося запам'ятати кожну рису його обличчя, кожен відтінок його очей, ніби серце вже тоді намагалося зберегти ці спогади назавжди.