Розділ 5. Непорозуміння

Після тієї розмови про від'їзд світ ніби став іншим. Насправді нічого не змінилося: сонце так само яскраво освітлювало село, озеро залишалося спокійним, а теплий вітер лагідно гойдав верхівки дерев. Та для мене все вже мало зовсім інший сенс. Відтоді кожен день став безцінним, адже я знала: до від'їзду Максима залишилося лише три дні.

Я постійно ловила себе на думці, що рахую час. Рахувала світанки, вечори, наші зустрічі, навіть хвилини, проведені поруч із ним. З кожним днем усвідомлення неминучого прощання ставало дедалі болючішим. Хотілося зупинити час хоча б ненадовго, щоб це літо не закінчувалося так швидко.

Наступного дня ми не домовлялися про зустріч. Максим ще ввечері сказав, що мусить поїхати до районного центру, аби забрати документи, квитки та ще кілька необхідних речей перед дорогою. Він пообіцяв написати мені, щойно повернеться, а я лише усміхнулася у відповідь, хоча в душі вже сумувала за ним.

— Обіцяю, увечері напишу, — сказав він, проводжаючи мене додому.

Я лише мовчки кивнула. Того вечора його обійми були трохи довшими, ніж зазвичай. Він міцніше притиснув мене до себе, ніби теж не хотів відпускати. У той момент мені навіть здалося, що він намагається запам'ятати кожну мить, проведену разом. Коли ми попрощалися, я ще довго стояла біля хвіртки, дивлячись йому вслід, доки його постать не зникла за поворотом.

Наступний ранок минав напрочуд повільно. Я допомогла бабусі перебрати стиглу малину, що пахла сонцем, полила квіти біля будинку, а потім вирішила трохи почитати. Та хоч книга й була цікавою, думки постійно поверталися до Максима. Я дивилася на сторінки, але майже не розуміла прочитаного. Лише коли помітила, що вже втретє перечитую той самий абзац, тихо зітхнула й закрила книгу. Зосередитися було неможливо — усі мої думки були лише про нього, про те, що зовсім скоро він поїде, а часу, який залишився, так боляче мало.

— Марто, — покликала бабуся. — Сходи, будь ласка, до магазину. Забула купити дріжджі.

— Добре.

Я швидко взула сандалі й вирушила знайомою дорогою до магазину. Село жило своїм звичним, неспішним життям. Біля старої криниці весело сміялися діти, ганяючись одне за одним, на дерев'яній лавці біля сусіднього двору сиділи сусідки, жваво обговорюючи останні новини, а десь неподалік рівномірно дзижчала косарка — хтось саме косив траву. У теплому повітрі змішався аромат польових квітів і свіжоскошеного сіна, який завжди нагадував мені справжнє літо.

Я вже майже дійшла до магазину, коли раптом почула знайомий сміх. Моє серце мимоволі прискорилося. Я машинально повернула голову, очікуючи побачити Максима, і в ту ж мить завмерла.

Біля входу до магазину справді стояв він. Та цього разу був не сам. Поруч із ним стояла дівчина приблизно мого віку — невисока, струнка, із довгим світлим волоссям, недбало заплетеним у косу. На ній були джинсові шорти, проста біла футболка й легкі кеди. Вона жваво про щось розповідала, багато жестикулюючи, а Максим уважно слухав її й щиро сміявся. Саме так він сміявся під час наших прогулянок, коли ми жартували одне з одного або безтурботно бризкалися водою на річці.

Наступної миті дівчина зробила крок уперед і міцно обійняла його. Максим, не вагаючись, обійняв її у відповідь.

У мене перехопило подих. Здавалося, ніби всередині раптом стало крижано холодно. Усього одна мить — і все тепло, яке жило в моєму серці останніми днями, зникло без сліду.

«Напевно… це його дівчина…»

Ця думка промайнула в голові так швидко, що я навіть не встигла її зупинити. І майже одразу згадалися слова Максима: «Я не хотів ні до кого прив'язуватися…»

А що, як він не сказав мені всієї правди? Що, як за всіма нашими прогулянками, світанками й розмовами приховувалося щось, про що я навіть не здогадувалася?

Я машинально зробила крок назад, сподіваючись непомітно піти звідти. Мені не хотілося, щоб вони мене побачили. Не хотілося зустрічатися з ним поглядом саме зараз.

Та було вже запізно.

— Марто!

Максим помітив мене майже одразу. Щойно наші погляди зустрілися, вираз його обличчя змінився. Він щиро усміхнувся, ніби був радий несподіваній зустрічі, і вже збирався підійти до мене. Але я не могла навіть поворухнутися. Ноги ніби приросли до землі, а серце так сильно калатало, що я майже не чула нічого навколо.

Дівчина теж обернулася в мій бік. Кілька секунд вона уважно розглядала мене, потім перевела погляд на Максима й ледь помітно усміхнулася. У її усмішці не було нічого поганого, але тоді мені вона здалася надто впевненою, ніби ця дівчина знала про нього значно більше, ніж я.

Від цієї думки в грудях защемило ще сильніше. Здавалося, хтось невидимою рукою стискав моє серце, не залишаючи місця ні для надії, ні для здорового глузду. У ту мить я вже майже переконала себе, що все, у що я так щиро вірила останніми днями, було лише красивою літньою казкою, яка закінчилася набагато раніше, ніж я встигла це зрозуміти.

— Марто, зачекай!

Я різко розвернулася й швидко пішла.

— Марто!

Я чула його кроки позаду. За кілька секунд він наздогнав мене.

— Що сталося?

Я навіть не подивилася на нього.

— Нічого.

— Подивися на мене.

— Не хочу.

Він обережно торкнувся моєї руки. Я відразу відсмикнула її.

Максим здивовано насупився.

— Ти плачеш?

— Ні.

Мій голос зрадницьки затремтів.

— Марто...— Іди до неї.

Він розгублено кліпнув.

— До кого?

Я нарешті підняла на нього очі.

— До своєї дівчини.

Запала тиша. Спочатку він просто дивився на мене. Потім тихо видихнув.

— Ти про Софію?

Я гірко всміхнулася.

— Красиве ім'я.

— Зачекай...

— Ні, це ти зачекай.

Я відчула, як усі емоції, які накопичувалися останні дні, нарешті вирвалися назовні.

— Чому ти нічого не сказав?

— Про що?

— Про те, що в тебе є дівчина!

Максим широко розплющив очі.

— Що?

— Не прикидайся, що не розумієш!