Розділ 4. Секрет Максима

Після вечора під зорями я майже не спала. Заплющувала очі — і знову бачила небо. Тисячі маленьких вогників. Срібні сліди падаючих зірок. І Максима, який мовчки тримав мене за руку.

Я усміхалася сама до себе. Мені здавалося, що все відбувається саме так, як має бути. Я більше не боялася своїх почуттів, не намагалася переконати себе, що це лише літнє захоплення. Я повільно та непомітно закохувалася.

Наступного дня ми домовилися зустрітися після обіду біля старої верби, неподалік озера. Я прийшла трохи раніше. На мені була легка світло-рожева сукня з дрібними білими квітами. Волосся я залишила розпущеним — Максим якось сказав, що йому подобається, коли вітер заплутується в моїх пасмах. Згадка про ці слова змусила мене ніяково усміхнутися.

Я присіла на дерев'яну лавку. Озеро було незвично тихим. Навіть качки, які зазвичай плавали біля берега, сьогодні трималися далі. Минуло кілька хвилин і нарешті я побачила його. Максим ішов знайомою стежкою, але щось було не так. Його плечі здавалися напруженими, а погляд — задумливим. Коли він підійшов ближче, я відразу це відчула.

— Привіт, — тихо сказала я.

— Привіт.

Він усміхнувся. Та усмішка була наче вимушеною.

— Усе добре?

— Так...

Він відповів надто швидко. Я мовчки подивилася на нього.

— Максиме.

Він зітхнув.

— Ходімо трохи прогуляємося.

Ми повільно йшли берегом озера. Між нами панувала тиша. Максим підняв маленький камінець і кинув його у воду. По гладенькій поверхні розійшлися кола. 

— Марто... 

Він замовк. Я терпляче чекала.

— Мені треба дещо тобі сказати.

Усередині все раптом стислося.

— Слухаю.

Він опустив погляд.

— Пам'ятаєш, я казав, що приїхав сюди фотографувати природу?

— Так.

— Це правда.

Він знову замовк.

— Але не вся.

Я мовчала.

— Кілька місяців тому я подав свої роботи на міжнародний конкурс фотографії.

Я здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

— Так. Чесно кажучи, я навіть не сподівався. Але...

Він дістав із рюкзака акуратно складений конверт і простягнув мені. Я повільно відкрила його. Всередині лежав лист англійською мовою. Я не все зрозуміла одразу, але кілька слів кинулися в очі.

"Congratulations..."

"Selected..."

"International project..."

Я підняла голову.

— Максиме...

Він ледь усміхнувся.

— Мене запросили до міжнародного фотопроєкту. Протягом року ми будемо подорожувати різними країнами. Фотографувати природу, людей, міста, готувати велику виставку.

Я дивилася на нього і щиро зраділа. 

— Це ж неймовірно! 

Він лише кивнув, але радості в його очах майже не було.

— Коли?

Запитання вирвалося саме собою. Максим кілька секунд мовчав. Потім дуже тихо відповів:

— Через чотири дні. 

Мені здалося, ніби весь світ навколо раптом стих. Я машинально стиснула лист у руках.

— Так швидко?..

— Так.

— І... надовго?

Він повільно кивнув.

— Приблизно на рік.

Я відчула, як у грудях стало порожньо. Наче хтось забрав звідти повітря.

Ми ще довго стояли мовчки. Я дивилася на воду, але майже нічого не бачила. Перед очима крутилися лише два слова. "Чотири дні..." Усього чотири. Стільки часу залишалося до моменту, коли він поїде. 

— Чому ти не сказав раніше? — тихо запитала я. 

Максим глибоко вдихнув. 

— Бо не хотів.

— Не хотів?

— Не хотів прив'язуватися.

Його голос був майже беззвучним.

— І не хотів, щоб до мене прив'язувалися.

Я повільно повернулася до нього.

— То навіщо тоді...

Я не змогла закінчити. Він зрозумів і без слів.

— Я був упевнений, що проведу тут місяць сам, фотографуватиму, гулятиму, потім поїду і все.

Я мовчала щоб він продовжив.

— Але потім...Він усміхнувся дуже сумно.— Біля озера з'явилася дівчина в білій сукні.

Я опустила очі.

— І все пішло зовсім не так як я планував.

Він затих, в потім продовжив.

— Ти знаєш... — тихо сказав Максим. 

— Я навіть кілька разів спеціально уникав наших зустрічей.

Я здивовано підняла голову.

— Коли?

— Після магазину. Пам'ятаєш, ти не бачила мене два дні?

Я кивнула.

— Я бачив тебе. Просто не підходив.

Я не могла повірити.

— Чому?

— Бо вже тоді зрозумів, що мені добре поруч із тобою. А цього не мало статися.

Я відчула, як до очей підступають сльози.

— Але потім випадково зустрів тебе біля річки...

Він тихо засміявся.

— І зрозумів, що вже запізно.

Я мовчала.

— З кожним днем мені ставало все складніше думати про від'їзд, складніше прощатися, вдавати, що це просто літні прогулянки.

Він подивився мені просто в очі.

— Бо це давно вже не просто прогулянки.

Сльоза все-таки скотилася по моїй щоці.Я швидко витерла її. Не хотіла плакати, але не могла стриматися.

— Я така дурна... — тихо прошепотіла я.

— Чому?

— Бо вже почала уявляти...

— Що?

Я гірко усміхнулася.

— Нас разом. Я думала... Ми ще стільки всього встигнемо.

Максим зробив крок ближче.

— Марто...

— Не треба.

Я похитала головою.

— Просто... Мені потрібно кілька хвилин.

Я повільно підійшла до самої води. На поверхні озера плавали маленькі жовті листочки. Я дивилася, як вони повільно віддаляються від берега. І чомусь саме зараз зрозуміла одну просту річ. Щастя може бути дуже крихким. Іноді достатньо кількох слів, щоб воно почало вислизати крізь пальці.

Максим підійшов до мене. Не торкаючись просто став поруч.

— Пробач мені.

Я заплющила очі.

— За що?

— За те, що зустрів тебе саме зараз.

Я різко повернулася до нього.

— Не смій просити за це вибачення.

Він здивовано подивився на мене.

— Я не шкодую, що зустріла тебе. Навіть якщо потім буде боляче. Я все одно не шкодую.

Він дивився на мене так, ніби намагався запам'ятати кожну рису мого обличчя. Потім дуже обережно взяв мене за руку.