Розділ 3. Маленькі пригоди

Після тієї грози все змінилося. Ми більше не чекали випадкових зустрічей. Тепер вони були домовленими.

Щоранку, коли я допомагала бабусі, телефон тихенько вібрував.

"Доброго ранку. Сьогодні покажу тобі ще одне красиве місце."

Або:

"О сьомій біля озера?"

Або просто:

"Ходімо гуляти?"

І чомусь я завжди усміхалася, читаючи ці короткі повідомлення.

Минув майже тиждень. Кожен день був схожий на окрему маленьку історію. І кожен закінчувався думкою, що завтра буде ще краще.

_____

— Марто, ти божевільна, — пробурмотіла я сама до себе, коли будильник задзвонив о четвертій ранку.

За вікном ще панувала темрява. Я тихенько вибралася з ліжка, щоб не розбудити бабусю. Одягнула світлий спортивний костюм, теплу кофту й зібрала волосся в косу. На подвір'ї було прохолодно, трава блищала від роси.

Коли я підійшла до озера, Максим уже чекав. Він сидів на краю пірса, тримаючи в руках два паперові стаканчики. Побачивши мене, підвівся.

— Я вже почав думати, що ти передумала.

— Я теж про це думала... коли задзвонив будильник.

Він засміявся.

— Тримай.

Я взяла стаканчик.

— Кава?

— Гарячий чай.

— Звідки?

— Зварив сам.

Я зробила ковток.

— Дуже смачно.

— Це тому, що додав м'яту.

Ми сіли поруч. Навколо було так тихо, що було чути, як десь у високій траві шарудів їжак. Озеро ще спало. Вода була гладенькою, мов дзеркало.

Небо поступово почало світлішати. Спочатку стало ніжно-блакитним, потім рожевим, згодом золотим.

Я не могла відірвати захопленого погляду.

— Тепер розумієш, чому я люблю ранки? — тихо запитав Максим.

— Розумію...

Сонце повільно піднімалося з-за дерев. Перший промінь торкнувся води. І озеро ніби спалахнуло золотом. Я відчула, як по шкірі побігли мурашки.

— Це найкрасивіший світанок, який я бачила.

— Найкрасивіший ще попереду.

Я здивовано подивилася на нього.

— Звідки знаєш?

Він усміхнувся.

— Бо він завжди попереду.

Я дивилася на нього довше, ніж на сонце. І сама цього не помітила.

_____

Через кілька днів ми знову зустрілися біля річки. Старий човен, який я бачила раніше, тепер був відв'язаний.

— Позичив у дідуся Петра, — пояснив Максим.

— А якщо ми перекинемося?

— Не перекинемося.

— А якщо...

— Марто.

— Що?

— Довірся мені.

Я усміхнулася.

— Добре.

Він допоміг мені сісти. Човен легенько захитався. Я одразу схопилася за борти.

— Не смійся.

— Я навіть не думав.

— Брешеш.

— Трохи. 

Він сів навпроти й узявся за весла. Човен ковзнув по воді. Берег почав віддалятися, навколо була тільки річка.

Максим розповідав про міста, у яких побував, про Карпати і світанок на Говерлі, про старі вулички Львова. Я слухала його, затамувавши подих.

— А ти? — запитав він. — Про що мрієш найбільше?

Я довго мовчала.

— Побачити море.

Він здивувався.

— Серйозно?

— Так.

— Ти ніколи не була на морі?

— Ніколи.

— Тоді це треба обов'язково виправити.

Я усміхнулася.

— Може, колись.

— Не "колись".

Він подивився мені просто в очі.

— Обов'язково.

Його впевненість була такою щирою, що мені захотілося йому повірити.

_____

Того ж вечора ми опинилися на великому лузі. Навколо росли ромашки, волошки, дзвіночки, конюшина. Повітря було наповнене ароматом літа. Я нахилилася й зірвала маленьку ромашку.

— Не шкода?

— Вона ж така красива.Максим присів поруч.

— Зате тепер вона буде нагадувати тобі цей день. 

Я почала збирати невеликий букет. Максим мовчки допомагав. Іноді спеціально вибирав найкрасивіші квіти.

— Цю.

— Чому саме її?

— Бо вона така ж гарна як ти.

Я легенько штовхнула його плечем і усміхнулася.

Коли букет був готовий, він несподівано витягнув одну маленьку ромашку.

— Можна?

— Що?

Він обережно заправив квітку мені за вухо. Його пальці ледь торкнулися моєї щоки. Я затамувала подих.

— От тепер ідеально.

Я опустила очі.

— Дякую...

_____

Повертаючись до села, ми зайшли до маленького магазину.

— Два морозива, будь ласка, — сказав Максим.

— Я сама заплачу.

— Не сьогодні.

— Чому?

— Бо це я тебе запросив.

Він простягнув мені ванільне морозиво.

— Звідки знав, яке я люблю?

— Не знав.

— Просто вгадав?

— Ні.

Я здивовано подивилася на нього.

— Учора, коли ми проходили повз дітей біля магазину, ти сказала, що ванільне найсмачніше. 

Я навіть не пам'ятала цього.

— Ти запам'ятав?

— Так.

Приємно коли хтось уважно слухав навіть такі дрібниці.

Ми сіли на стару дерев'яну лавку. Їли морозиво, сміялися, сперечалися, який смак кращий. І я помітила, що поруч із Максимом можу бути собою, не думати, як виглядаю, що говорю, чи здаюся дивною.

_____

Того вечора Максим написав лише одне повідомлення.

"О десятій. Біля озера. Це важливо."

Я прийшла рівно о десятій. 

Він уже чекав. На траві лежав великий плед. Поруч — кошик із фруктами та домашнім печивом.

— Це що?

— Маленький пікнік.

— Просто так?

— Не зовсім.

Він показав на небо.

— Сьогодні обіцяли зорепад.

Ми лягли на плед. Плечем до плеча. Над нами розкинулося безкрає літнє небо. У ньому сяяли тисячі зірок. Я ніколи не бачила їх так багато.— Дивись! — прошепотів Максим. Тонка срібна смужка швидко промайнула небом. Потім ще одна. І ще.

— Яке диво...

— Загадай бажання.

Я заплющила очі і загадала. Але не сказала яке.

— Загадала? — тихо запитав він.

— Так.

— І я теж.

— Розкажеш?

— Якщо здійсниться.

Я повернула голову. Наші обличчя були зовсім поруч. Я бачила кожну рису його обличчя. Світлі очі, ледь помітну ямочку на щоці, коли він усміхався, кілька неслухняних пасом волосся. Він теж дивився на мене.