Розділ 2. Ранок у магазині

Прокинулася я від співу птахів. Не від дзвінка будильника, не від шуму машин за вікном, не від сусідів, які поспішали на роботу. Саме від птахів. Я повільно розплющила очі.

Крізь тонкі білі фіранки до кімнати пробивалися золотисті сонячні промені. Вони ковзали по старій дерев'яній підлозі, торкалися шафи, ліжка, вишитої подушки й ніби лагідно будили мене.

Я усміхнулася.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб згадати, де я.

Село.

Будинок бабусі.

Учорашній вечір біля озера...

І хлопець із фотоапаратом.Чомусь саме його усмішка першою спливла в моїй пам'яті.

— Дивно... — тихо прошепотіла я сама до себе.

Ми були знайомі всього кілька хвилин, але здавалося, ніби знала його значно довше.

Я швидко підвелася й підійшла до вікна. На подвір'ї бабуся вже поралася біля клумби. Її солом'яний капелюх ледь погойдувався, поки вона поливала квіти.

Я вдягнула легкі джинсові шорти, білу футболку й зав'язала волосся у високий хвіст. Кілька неслухняних пасом усе одно залишилися біля обличчя.

Спустившись на кухню, я відчула аромат свіжоспечених млинців.

— Доброго ранку, сонечко, — усміхнулася бабуся. — Сідай снідати.

— Доброго ранку.

— Марто, сходиш у магазин? Хліб закінчився. Купи ще молока й ягід, якщо будуть.

— Добре.

Я взяла список і вийшла на вулицю. Повітря вже було теплим, хоча година була ще рання.

Дорогою я віталася з людьми, яких зовсім не пам'ятала, але вони усміхалися мені так, ніби знали все життя.

— Це ж Оленчина онука?

— Як виросла...

— Красуня стала...

Я лише ніяково усміхалася у відповідь.

Магазин був невеликий. Біла будівля з блакитними дверима й дерев'яною лавкою біля входу. Над дверима висів маленький дзвіночок, який весело дзенькнув, коли я зайшла. Усередині пахло свіжим хлібом, кавою, домашньою випічкою й деревиною старих полиць. 

Я поклала до кошика буханець ще теплого хліба, пляшку молока, пакет сметани й невелике відерце полуниці. Поки продавчиня рахувала покупки, двері знову відчинилися.

— Доброго ранку, пані Галино.

Голос був знайомим. 

Я озирнулася. Максим. Він теж помітив мене майже одразу.

На ньому була світло-сіра футболка, темно-сині шорти й кросівки. Через плече висів фотоапарат, а в руці він тримав солом'яний капелюх. Сонячне світло падало на його світло-русяве волосся, роблячи його майже золотим. Він усміхнувся.

— Схоже, це вже стає традицією.

— Якою саме? — засміялася я.

— Зустрічатися щодня.

Я відчула, як кутики моїх губ самі піднялися.

— Це ж лише другий день.

— Але статистика багатообіцяюча.

Я тихо засміялася.

Пані Галина, продавчиня, лукаво перевела погляд із мене на Максима.

— Молодь...

Ми обоє трохи ніяково переглянулися. Максим швидко купив пляшку води, кілька булочок і шоколад.

Коли ми вийшли з магазину, сонце вже піднялося над деревами. Я саме збиралася повернути додому, коли він кивнув у бік дороги.

— Нам, здається, по дорозі.

— Справді.

Ми повільно рушили.

Спочатку між нами панувала тиша.

Дорога пролягала повз старі вишневі сади. Легкий вітер приносив аромат стиглих ягід, а над квітами дзижчали бджоли.

Першим заговорив Максим.

— Ти вчора сказала, що приїхала до бабусі.

— Так. На кілька тижнів.

— Подобається тут?

Я озирнулася. На зелені дерева, тихі подвір'я, старенькі паркани, обплетені виноградом.

— Уже так.

Він усміхнувся.

— У мене було так само.

— Ти теж тут у когось гостюєш?

— Ні. Я орендую маленький будиночок на іншому кінці села.

— Сам?

— Сам.

Я здивовано подивилася на нього.

— Не страшно?

Він засміявся.

— Якщо чесно, після великого міста мені тут настільки тихо, що першу ніч я навіть не міг заснути.

Я теж засміялася.

— А зараз?

— Зараз не хочу повертатися назад.

Мені сподобалася ця відповідь.

— То ти фотограф?

Він трохи замислився.

— Швидше... намагаюся ним стати.

Він обережно провів рукою по ремінцю фотоапарата.

— Я навчаюся на архітектора в Києві. Але фотографія — це те, без чого вже не уявляю свого життя.

— Тому приїхав сюди?

— Саме так.

Він подивився кудись удалину.

— Хочу зробити серію світлин про українське літо. Не постановочних. Справжніх. Зранку, ввечері, після дощу... Хочу зловити моменти, які зазвичай люди не помічають.

Я мовчки слухала. Коли люди говорять про те, що люблять, їхні очі завжди світяться. У Максима вони зараз світилися особливо.

— А ти? — запитав він. — Чим мрієш займатися?

Я трохи знизала плечима.

— Восени вступаю до університету. Якщо все буде добре, навчатимуся на філолога.

— Любиш книги?

— Дуже.

— Тоді зрозуміло.

— Що саме?

Він усміхнувся. 

— Учора ти дивилася на захід сонця так, ніби в голові вже написала цілу історію.

Я здивовано засміялася. Він у відповідь усміхнувся.

Ми вже майже дійшли до перехрестя. Попереду дорога розходилася в різні боки.

— Мені сюди, — сказала я.

— А мені далі.

Ми на кілька секунд зупинилися.

— Тоді... до зустрічі?

Я сама не помітила, як поставила це питання. Максим усміхнувся ще тепліше.

— Думаю, наше село зробить усе, щоб ми випадково зустрілися ще не один раз.

Я дивилася йому вслід, поки він не сховався за поворотом. І лише тоді зрозуміла, що всю дорогу несла сумку в лівій руці, хоча вона зовсім не була важкою. Просто мені не хотілося, щоб ця прогулянка закінчувалася так швидко.