Розділ 1. Приїзд

Кажуть, літо пахне свободою.

Раніше я не розуміла, що це означає. Для мене літо завжди було лише трьома місяцями канікул, спекою, морозивом і довгими вечорами. Але того дня, коли старенький автобус звернув із траси на вузеньку дорогу, що губилася серед зелених пагорбів, я вперше вдихнула повітря так глибоко, ніби починала нове життя.

Я притулилася чолом до прохолодного скла. За вікном повільно пропливали золоті поля пшениці, густі соняшники, маленькі дерев'яні будинки з різнокольоровими парканами. Відчинені вікна автобуса впускали теплий вітер, який пахнув травою, нагрітою землею і польовими квітами. Я усміхнулася.

Мене звати Марта. Мені вісімнадцять років. Учора я отримала атестат, а вже восени маю поїхати навчатися до великого міста. Попереду — зовсім інше життя. Але перед тим мама майже силоміць відправила мене до бабусі.

— Поїдь хоча б на кілька тижнів, — сказала вона. — Потім буде університет, гуртожиток, нові люди... Відпочинь.

І я погодилася.

Чесно кажучи, востаннє я була в цьому селі років сім тому.

Автобус різко загальмував. 

— Кленове! Кінцева! — гукнув водій.

Я взяла валізу й ступила на землю. Спека одразу огорнула мене теплими обіймами. Я поправила лямку світлого полотняного рюкзака й озирнулася.

Здавалося, тут час ішов повільніше. Невеличкий магазин із синім дахом. Автобусна зупинка, розмальована соняшниками. Старий колодязь. Кілька велосипедів, що стояли біля паркану. І тиша... Не та міська, коли десь далеко все одно чути машини. А справжня. Її порушував тільки спів птахів і стрекотіння коників у високій траві. 

— Марточко! 

Я озирнулася.

До мене поспішала бабуся. Невисока, трохи зігнута роками, але така ж усміхнена, як у моїх дитячих спогадах. 

— Дитино моя... 

Вона міцно мене обійняла. Від її фартуха пахло свіжим хлібом і лавандою.

— Як же ти виросла...

— А ти зовсім не змінилася, — засміялася я.

— Ой, брехуха.

Ми повільно пішли вузенькою вулицею.

Будинок бабусі стояв майже на самому краю села. Білий, із зеленими віконницями. Під вікнами квітнули мальви, ромашки й чорнобривці. Біля хвіртки росла величезна стара яблуня, яка пам'ятала ще моє дитинство.

Я вдихнула знайомий аромат солодкий яблук, м'яти, теплої деревини і свіжого сіна. Саме так пахне літо.

Після вечері бабуся винесла на стіл ще теплий пиріг із вишнями. 

— Іди прогуляйся до озера, поки сонце не сіло, — сказала вона. — Воно в нас найгарніше в окрузі.

Я довго не вагалася. Одягнула легку білу сукню до колін, сандалі й зібрала своє довге каштанове волосся у недбалий хвіст. 

У дзеркалі на мене дивилася звичайна дівчина. Світла шкіра, трохи засмагла після червня, карі очі, тонкі брови, невеликий ніс. На правій щоці — маленька ямочка, яка з'являлася лише тоді, коли я усміхалася. Мама завжди казала, що я схожа на тата.

Я тихо зачинила хвіртку. 

Стежка до озера проходила крізь поле. Навколо колихалися високі трави. Метелики перелітали з квітки на квітку. Повітря вже не було таким гарячим. Воно ставало м'якшим, спокійнішим. 

Коли дерева розступилися, я завмерла. Переді мною лежало велике, тихе озеро. Його гладенька поверхня віддзеркалювала небо так точно, ніби між ними не було межі. Сонце вже торкалося горизонту. Вода стала золотавою.

Я повільно підійшла ближче. І саме тоді почула клацання фотоапарата. Неподалік, на старому дерев'яному пірсі, стояв високий хлопець. Напевно, метр вісімдесят п'ять, струнка спортивна фігура.

На ньому були світло-блакитна сорочка з підкоченими рукавами, темні джинси й потерті кеди. Світло-русяве волосся було трохи скуйовджене вітром. Кілька пасом спадали на чоло. Він дивився у видошукач професійного фотоапарата так уважно, ніби намагався зловити сам час. Його профіль здавався дивовижно красивим: прямий ніс, чітко окреслена лінія щелепи, світлі очі, які навіть здалеку здавалися незвичайними. Усе його обличчя було спокійним. Він ніби був частиною цього вечора.

Я несвідомо зробила ще один крок. Під ногою голосно тріснула суха гілка. Хлопець обернувся. Наші погляди зустрілися. На мить світ ніби завмер. Він ледь помітно усміхнувся. Але чомусь від цієї усмішки мені стало тепло.

— Перепрошую, — сказала я, ніяково поправляючи волосся. — Я не хотіла заважати. 

Він опустив фотоапарат.

— Ти не заважаєш.

Його голос був низьким і спокійним.

— Просто сонце зараз ідеальне.

Я підняла очі до неба.

— Воно справді дуже красиве.

— Але через дві хвилини буде ще красивішим.

Я тихо засміялася.

— Ти фотограф? 

— Скоріше людина, яка занадто любить заходи сонця.

Я посміхнулася у відповідь.

— Я Марта.

— Максим.

Він простягнув руку. 

Його долоня була теплою. І чомусь саме в ту мить мені здалося, що це знайомство змінить усе моє літо. Хоча тоді я навіть не здогадувалася, наскільки сильно.