Глава 17 Відлуння тиші

Ранок у горах видався прозорим і дзвінким, як кришталь. Туман розвіявся, оголивши вершини, що сяяли в променях сонця, мов розплавлене золото. Марк і Маргарита вийшли на стежку, що вела до невеликого гірського потоку. Після місяців у закритих приміщеннях і підвалах, цей простір здавався майже нереальним.
Вони йшли мовчки. В горах розмови здавалися зайвими, а тиша — природним станом речей. Але для Марка це була тиша, яка вимагала звикання.
Біля підніжжя схилу вони натрапили на місцевого пастуха. Чоловік років шістдесяти з обвітреним обличчям сидів на колоді, поруч із ним паслися кілька овець. Він уважно оглянув незнайомців, кивнув головою і привітно всміхнувся.
— Доброго дня, люди добрі, — сказав він, спираючись на ціпок. — Нечасто сюди доходять чужі. Вже заблукали чи просто насолоджуєтесь?
Марк інстинктивно напружився. Він звик, що будь-яке запитання від незнайомця — це перевірка, прихована загроза або спроба дізнатися щось про його справжній статус. Він на мить завмер, шукаючи підтекст у словах старого.
Маргарита, помітивши цей ледь вловимий рух його м’язів, злегка торкнулася його передпліччя. Вона тепло відповіла пастуху:
— Доброго дня. Ми не заблукали. Живемо в зрубі під скелею. Просто вирішили прогулятися.
— А-а, ті, що в зрубі, — кивнув чоловік. — Гарне місце. Там колись трави цілющі збирали, ще до війни. Добре, що хтось доглядає за домом. Ви там не бійтеся, вовки зараз ситі, не чіпатимуть. А як щось треба — збігайте в село до старости, він допоможе.
Він не запитав імен. Не подивився на них з осторогою. Для нього вони були просто двома людьми, що вибрали гори для життя.
Коли вони відійшли далі, Марк зупинився і вдихнув на повні груди.
— Він не знає, хто я, — сказав він, дивлячись на Маргариту. Його голос звучав здивовано.
— Він і не повинен знати, — відповіла вона. — Тут ти не той, ким був. Ти тут просто Марк. Людина, яка любить пити трав'яний чай на терасі й спостерігати за хмарами.
Марк подивився на свої руки. Вони були вільні від зброї, від обов’язків, від необхідності захищати територію, яка ніколи не була його по-справжньому.
— Знаєш, — почав він, і в його очах, що раніше завжди були холодними, спалахнув новий вогник. — У Києві я міг купити все. Владу, безпеку, людей. Але я ніколи не міг купити ось такий ранок. Коли ти просто йдеш стежкою і не чекаєш, що тобі вистрілять у спину.
Він раптом зупинився і обійняв її, притягнувши до себе так, наче хотів переконатися, що вона справжня.
— Я вчився керувати містом, Маргарито. Але я ніколи не вчився керувати власним спокоєм. Ти — мій найкращий вчитель.
Вони стояли серед високих сосен, і навколо них вирувало життя, яке не залежало від грошей чи впливу. Воно було просте, безжальне в своїй природній красі та прекрасне у своїй невідворотності.
Ця розмова з пастухом стала для них невидимим рубежем. Вони зрозуміли, що привиди минулого — це лише ехо, яке поступово затихає в горах. Воно ще повертатиметься у снах, ще нагадуватиме про себе в хвилини слабкості, але тепер вони знали: тут, серед смерек, воно не має влади.
Марк подивився вгору, на шпиль гори.
— Ходімо далі? — запитав він. — Кажуть, з того схилу відкривається вид на весь хребет.
— Ходімо, — посміхнулася Маргарита.
І вони пішли вгору, крок за кроком, залишаючи внизу страхи, сумніви й усе те, що робило їх колись такими самотніми, незважаючи на всю їхню владу. Вони більше не будували імперій. Вони будували власне "зараз".