Глава 11 Тіні минулого

Вечір виставки завершився глибокої ночі. Останні гості розійшлися, спалахи камер згасли, а затишні зали галереї знову поглинула м'яка напівтемрява. Маргарита сиділа на підвіконні у своїй оновленій майстерні, загорнувшись у теплий плед, який їй на плечі дбайливо накинув Марк. Сам він стояв біля дверей, тримаючи в руках два бокали з ігристим вином.
— Ти була неймовірною, — тихо сказав він, підходячи та протягуючи їй бокал. — Київ ще довго говоритиме про твою виставку.
— Я просто розповіла правду, — Марго прийняла бокал і зробила маленький ковток. — Нашу правду. Знаєш, коли я дивилася на реакцію людей, мені здалося, що все те пекло, яке ми пройшли місяць тому, нарешті відпустило нас.
Марк нічого не відповів. Він пригубив вино, дивлячись у вікно, де на горизонті миготіли вогні нічного Подолу. Його обличчя на мить знову стало тим самим гранітним монументом, яким вона побачила його в першу зустріч. Маргарита навчилася читати його без слів.
— Щось не так? — вона опустила ноги з підвіконня і підійшла ближче, заглядаючи в його сірі очі. — Марку, не мовчи. Я ж бачу, що твої думки зараз не тут. Тарасов у в'язниці, флешка у прокуратури... Що сталося?
Він зітхнув, поставив бокал на стіл поруч із порожнім підрамником і м'яко взяв її за руки.
— Світ, у якому я живу, не прощає порожнечі, Марго. Тарасов за ґратами, його імперія зруйнована, але його території та бізнес тепер залишилися без господаря. У місті почався переділ. Ті, хто раніше сидів тихо, зараз намагаються урвати свій шлях.
— Але ти контролюєш ситуацію? — у її голос знову закралися нотки тривоги.
— Я контролюю своїх людей. Але сьогодні Олег повідомив мені, що в місті з'явився новий гравець. Хтось, хто діє занадто чисто, занадто професійно і... занадто близько до нас. Вони не чіпають мої об'єкти, але активно збирають інформацію. Про мене. І про тебе.
Маргарита відчула, як по спині пробіг знайомий холодок. Вона міцніше стиснула його долоні.
— Вони знають про креслення?
— Можливо. Або просто шукають мій слабкий бік. А мій єдиний слабкий бік — це ти, — Марк підніс її руку до свого обличчя, торкаючись щокою її пальців. — Я посилив охорону навколо галереї та будинку. Тобі нічого не загрожує, я обіцяю. Але я не хочу брехати тобі й удавати, що все ідеально.
У цей момент тишу майстерні розірвав різкий звук. На столі завібрував особистий телефон Марка — той, номер якого знали лише троє людей у місті.
Він відпустив руку Марго і взяв слухавку. Його погляд миттєво перетворився на два леза.
— Говори.
Зі слухавки донісся важкий, переляканий голос Олега. На задньому плані було чутно виття сирен.
— Шеф... у нас НП на центральному складі на лівому березі. Невідомі підірвали вантажівки з гуманітарним вантажем, який ми готували до відправки. Але це не головне.
— Говори чітко, Олег, — процідив Марк, і Маргарита побачила, як на його шиї напружуються жили.
— На стіні складу вони залишили послання. Написано червоною фарбою. Одне слово, шеф. *«Crepusculum»*. Вони знають назву мелодії твого тестя. І нападник залишив конверт на ім'я Маргарити.
Марк повільно опустив руку з телефоном. Кімнату знову прошила крижана тиша. Він подивився на Маргариту, і вона зрозуміла без слів: минуле її батька не просто не відпустило їх — воно щойно оголосило їм нову, куди небезпечнішу війну. Сонце остаточно зайшло, і темрява знову висунула свої кігті.