Глава 10 Нове полотно

Минув місяць. Життя в маєтку Марка виявилося зовсім не схожим на ту ізоляцію, якої Маргарита боялася спочатку. Вона не стала в’язнем; навпаки, отримала свободу, про яку раніше не наважувалася й мріяти.
Галерею на Подолі відбудували в рекордно короткі терміни. Люди Марка працювали вдень і вночі, перетворивши понівечене пожежею приміщення на ультрасучасний артпростір із найкращою системою безпеки в країні. Про Віктора Тарасова більше нічого не було чутно — судовий процес над ним проходив за зачиненими дверима, і звідти, із глибоких казематів правосуддя, у нього не було жодного шансу дотягнутися до доньки професора.
Сьогодні був особливий вечір — офіційне відкриття оновленої галереї та персональна виставка Маргарити.
Зала була вщент заповнена людьми: відомі критики, столичний бомонд, журналісти та колекціонери. Світло софітів м’яко падало на картини, але найбільший ажіотаж викликало центральне полотно, яке завісили щільною оксамитовою тканиною.
Маргарита стояла в центрі зали в елегантній чорній сукні з відкритою спиною. Вона виглядала впевненою, спокійною і неймовірно красивою. Колишній страх зник, поступившись місцем внутрішній силі, яку вона перейняла від свого чоловіка.
Марк стояв трохи віддалік, у тіні однієї з колон, як і зазвичай, віддаючи перевагу контролю над ситуацією зі сторони. Бездоганний чорний костюм, крижаний погляд, що сканував натовп, і ледь помітна присутність його людей серед гостей. Але коли його очі зустрічалися з поглядом Марго, цей лід миттєво танув, залишаючи лише безмежну гордість і тепло.
Коли прийшов час кульмінації, Маргарита підійшла до мікрофона.
— Дякую всім, хто прийшов сьогодні, — її голос звучав рівно й чисто. — Ця виставка присвячена відродженню. Тому, як із попелу та руїн може народитися щось прекрасне, якщо поруч є той, хто готовий тримати над тобою щит. Цю головну картину я присвячую своєму рятівнику.
Вона підійшла до центрального стенда й одним плавним рухом зняла оксамитову завісу.
Глядачі ахнули. На величезному полотні був зображений вечірній Київ. Криваво-багряний, густий захід сонця над Подолом, який ніби розрізав навпіл силует високого чоловіка зі сталевими очима. В одній його руці, за спиною, вгадувалися контури зброї, що символізувала небезпеку його світу, але іншою рукою він обережно тримав тендітну кришталеву шкатулку, з якої лилося чисте, тепле світло, що освітлювало все полотно. Картина називалася просто: *«Мій захист»*.
Журналісти вибухнули аплодисментами, спалахи камер засліплювали очі, але Марго дивилася лише на Марка.
Він повільно вийшов із тіні й підійшов до неї. Натовп інстинктивно розступився перед ним — його авторитет відчувався навіть тими, хто не знав його справжнього імені. Марк зупинився поруч із Маргаритою, дивлячись на картину, а потім перевів погляд на дівчину. У його очах грали іскри щирого, глибокого захоплення.
— Ти знову змусила мене відчути себе людиною, пташко, — тихо, так, щоб чула лише вона, промовив він.
— Ти і є людина, Марку. Просто твій світ змусив тебе про це забути, — посміхнулася вона.
Він м’яко взяв її за руку, переплітаючи свої пальці з її пальцями, і підніс її долоню до своїх губ, залишаючи гарячий цілунок.
За вікнами галереї знову догоряв київський захід сонця. Але тепер його криваві відтінки більше не лякали Маргариту. Вона знала: яка б темрява не наступила за цим вечором, поруч із нею завжди буде той, хто тримає під контролем саму ніч. Їхня історія, що почалася серед пороху та пролитої кави, перетворилася на міцне, як граніт, полотно нового життя.