Глава 6 Спалахи в темряві

Маргарита затиснула рот долонями, втиснувшись у вузький простір між важкою дубовою шафою для підрамників та стіною. Вона чула власне скажене серцебиття, яке, здавалося, відбивалося від стін майстерні. Запах олійної фарби раптом змішався з різким, тривожним ароматом адреналіну.
Марк зник. Він просто розчинився в тінях кімнати, наче став частиною напівтемряви.
У коридорі почулися тихі, але впевнені кроки. Світло кишенькових ліхтариків розрізало морок під дверима майстерні.
— Перевірте цю кімнату, дівка має бути тут, — пролунав грубий, хрипкий голос.
Двері майстерні з рипінням прочинилися. Промінь світла ковзнув по мольберту, вихопив із темряви порожній стіл, де ще хвилину тому стояла шкатулка, і рушив далі. До кімнати увійшли двоє чоловіків у темному тактичному одязі. У руках вони тримали зброю з глушниками.
Один із них зробив крок до шафи, де ховалася Марго. Вона заплющила очі, готуючись до найгіршого.
Раптом із напівтемряви за дверима, мов розлючений леопард, виросла постать Марка. Перший удар припав нападнику в шию — чоловік навіть не встиг крикнути, лише глухо хекнув і сповз по стіні. Другий зловмисник встиг повернути зброю, але Марк перехопив його за зап'ястя. Почувся короткий хрускіт кістки, пістолет випав із рук нападника, а наступний точний удар Марка в скроню відправив його в глибокий нокаут.
Усе зайняло не більше трьох секунд. Чисто. Безшумно. Професійно.
— Марго, на вихід, — скомандував Марк низьким, зібраним голосом, підбираючи зброю супротивника.
Вона вискочила зі своєї схованки, ледь не спіткнувшись об непритомне тіло. Марк міцно схопив її за руку, притискаючи до себе, і вони вибігли в коридор.
Але внизу, на першому поверсі, вже лунали глухі хлопки пострілів — люди Марка зчепилися з основною групою нападників. Раптом десь знизу почувся дзвін скла, і приміщення почало стрімко наповнюватися їдким, густим димом.
— Сльозогінний газ... або димова завіса, — просичав Марк, миттєво оцінивши ситуацію. — Сходами вниз не пройти, нас там чекають.
— Є пожежний вихід! — згадала Маргарита, кашляючи від перших проявів диму. — Через моє підсобне приміщення, там залізні сходи, що ведуть прямо в сусідній провулок!
— Веди! — коротко кинув він.
Вони забігли у вузьку комірчину. Марго вказала на невеликі металеві двері, заставлені коробками. Марк кількома потужними ударами ноги вибив засув, і нічне прохолодне повітря увірвалося всередину, приносячи полегшення.
Вони почали швидко спускатися залізними гвинтовими сходами вниз. Позаду, у вікнах галереї, миготіли спалахи, а дим валив із розбитих вікон. Маргариті хотілося плакати — її улюблене місце, її другий дім зараз перетворювався на поле бою. Але гаряча, міцна долоня Марка, яка тримала її за руку, не давала піддатися паніці.
Коли вони опинилися внизу, у темному провулку, Марк притиснув її до стіни будинку, скануючи простір поглядом. Його телефон завібрував.
— Олег, де машина? — швидко запитав він.
— Шеф, седан відрізали, ми прийняли бій на центральному виїзді. Але друга машина супроводу чекає на вас на паралельній вулиці, біля скверу. Йдіть туди, ми прикриваємо! — крізь шум у трубці було чути важке дихання Олега та звуки пострілів.
— Зрозумів. Відходьте, коли закінчите, — Марк сховав телефон і подивився на Маргариту. Його обличчя було забруднене сажею, а на білому комірці сорочки виднілася пляма чужої крові, але погляд залишався крижаним і зосередженим. — Треба бігти, пташко. Зможеш?
— Зможу, — твердо відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. У цей момент вона зрозуміла, що страх зник, поступившись місцем чистій волі до виживання.
Вони рвонули вглиб темних подільських вуличок. Проте, вибігаючи на перехрестя біля скверу, Марк різко зупинився, закриваючи Маргариту своїм тілом.
З протилежного боку, відрізаючи їм шлях до рятівної машини, з темряви повільно вийшов високий чоловік у дорогому пальті. Його сиве волосся було акуратно зачесане, а на обличчі грала зверхня посмішка. У руках він тримав тонку тростину, а за його спиною стояли троє міцних бійців із автоматами.
— Який гарний вечір для прогулянки, Марку Олександровичу, — пролунав упевнений, глузливий голос. — І яка чарівна у вас супутниця. Думаю, нам час повернути мені те, що належало професору.
Це був Віктор Тарасов. І він прийшов особисто.